Есесівець ішов уздовж групи полонених. Перед поручником він зупинився.
— Офіцер?
Поручник мовчав.
— Відповідати!
— Я не розумію по-німецькому.
Есесівець зірвав у нього з плеча планшет. Відкрив. Присвітив ліхтариком. Побачив ліс Вайперт і позначену блакитним олівцем його західну околицю.
— Що це означає?
Поручник мовчав.
— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.
Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.
— У вас російська зброя?
Сасік не зрозумів запитання.
— Відповідати!
— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.
— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.
Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.
— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..
Томаля знизав плечима.
— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…
Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…
Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.
— Що це за натолоч?
— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.
— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?
— До штабу дивізії.
— Залишити їх тут.
— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.
Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…
— Ви справді збожеволіли! — Обличчя гауптмана Куссау вкрилося рясним потом. — Це не я, не я, розумієте? Шпигун на волі, — він важко дихав. — А ви мене, тут…
Леман затопив йому в пику. Куссау впав, незграбно спробував підвестися з підлоги. Роздерта на грудях сорочка, скривавлені губи, він мав страшний вигляд. Клосс чекав, що той кинеться на Лемана, але Куссау сів знову на табуретку, важко дихаючи.
— Ти скажеш? — запитав Леман. — Якщо скажеш, то матимеш хоч якусь надію. Відколи служиш у них?
Куссау мовчав.
— Перевір, де я був після обіду, — прошепотів він нарешті.
— Ти сам сказав, що під Дьоберітцем.
— У давнього приятеля, лісника…
— Він завтра про все розкаже, — мовив Леман.
— Дурень! — зарепетував Куссау. — Ідіот проклятий!
Леман знову ударив його, Куссау поточився аж під двері й довго не підводився. Він, як сліпий, хапав руками повітря.
Клосс подивився на годинник. Вони вже повинні бути! Незабаром він має побачити через вікно, як вони входять на подвір’я. Штабну охорону ліквідують легко. Не можна допустити, щоб Пфістер дав наказ висадити міст у повітря… Треба раніше познімати пости і втримати плацдарм над Регою… Скільки? На думку Клосса, опір першого німецького ешелону за річкою не міг бути дуже завзятий… А якщо вони не пройшли через ліс Вайперт?
— Клосс, — сказав Леман, — ця свиня ні в чому признаватися не хоче. Гадаю, він і досі не збагнув, що на нього чекає. А має ж бо знати…
— Ідіот, ідіот проклятий! — пробелькотав Куссау.
— Тепер ти, — мовив Леман. — Він мене замучив.
Аж тут Клосс їх побачив. Вони наближалися до штабу. Томаля перемовився про щось з вартовим, потім зупинив загін неподалік палацу. Клосс помітив високого чоловіка, в якому одразу впізнав офіцера: він з цікавістю роззирався, поглядом показав хлопцям, що стояли поруч нього, пост німецького кулеметника. “Ось-ось почнеться”,— подумав Клосс. Томаля поділив загін: п’ятеро з одним “конвоїром” рушили до палацу, решта лишилася на місці.
— Клосс, — сказав Леман, — починай нарешті…
Цієї миті до групи “полонених” підійшов капітан Келлер, який чергував у штабі. Він звернувся до “конвоїра”.