Штурмбанфюрер мовчав. Він уважно розглядав Клосса.
— У мене чудова ідея, — сказав він нарешті.
— Яка?
— Стривай… — Він ще вагався. — Затям, я не люблю жартів. Я давно стежу за тобою, Гансе… І часом думаю, чи не варто пошукати в твоєму минулому…
“Спочатку погрози”, — подумав Клосс.
— Це не для мене, — кинув Клосс сердито. — Можеш шукати, скільки тобі заманеться. І скажи своєму Груберу, щоб припинив за мною шпигувати…
— І це ти знаєш. Не ображайся. Я пропоную перемир’я, а не війну…
— Кажи, про що йдеться…
— Це досить складно, мій любий… Ти чув про професора Гласса?
Гласс? Звичайно, чув. Відомий німецький фізик — він жив саме тут, у Тольбергу. Гласс проводив досліди, про які Клосс знав дуже мало, і очолював завод, що випускав деталі до фау-1 й фау-2. Про це Клосс знав і пам’ятав. Нащо Бруннер згадав прізвище Гласса? Якщо це не спроба провокації, то може бути цікаво.
— Я чув, — мовив Клосс. — Кажи ясніше.
Проте він так і не довідався, у чому полягала ідея Бруннера. Увійшов оберст Брох і запросив їх до свого кабінету.
Начальника оборони Тольберга Клосс знав майже так само добре, як і Бруннера. Вони разом служили на Східному фронті: Брох — тоді ще в чині майора — не приховував, що вважає війну з Радянським Союзом за божевілля. “Це скінчиться трагічно”, — повторював він, але тільки в казино, коли вип’є трохи й поблизу немає нікого з СС чи з гестапо. Він був кадровим офіцером, знавцем військової справи й ретельно виконував кожний наказ. Його сухе, продовгувате обличчя здавалося зараз, коли він зупинився біля свого письмового столу і поклав руки на карту, майже здерев’янілим. Брох поінформував Бруннера і Клосса, що командувач групи армій “Weichsel”[5] Гіммлер категорично відхилив усі пропозиції про здачу Тольберга. І наказав: ні кроку назад. Це говорилося таким байдужим тоном, ніби Брох переповідав дані про чергові тактичні вчення. Далі він так само сухо повідомив, що ворожі бронетанкові підрозділи вийшли на Щецінське шосе, унаслідок чого останній шлях на захід був одрізаний. Лишався морський, принаймні ще лишався. Те, що належить евакуювати, буде евакуйовано завтра.
Бруннер і Клосс склали свої рапорти. Штурмбанфюрер, як начальник місцевих СС та поліції, зухвало доповів, що в місті панує порядок. Розстріляно двадцять чоловік, які спробували вранці протовпитись на судно, що виходило з порту. Вони були здорові й здатні відбувати військову службу. Та ще двох жінок, які намагалися сіяти паніку.
У відповідь на це Брох кивнув головою. Що він думав насправді? Чи він уже був неспроможний протестувати, чи бодай з чимось не погоджуватись?
Почувся артилерійський гул. Завила сирена, а шибки забряжчали від близьких вибухів. За вікном вихопився високий, темно-фіалковий стовп диму. Брох не мав наміру йти до сховища: він почав розглядати план евакуації цивільного населення.
— Цивільне населення мене найменше обходить, — відразу заявив Бруннер. — Найважливіше — це фабрика.
— Авжеж, — погодився Брох, — але всьому треба дати якийсь лад. Жінки й діти…
— Я візьму це на себе… — урвав його Бруннер.
— Ви візьмете на себе фабрику, — сухо кинув оберст. — У нас недвозначний наказ рейхсфюрера: треба евакуювати всі машини й прилади. І догледіти, щоб професор Гласс, цілий і здоровий, потрапив на судно.
— СС уночі оточить порт…
— Порт оточить вермахт, — сказав Брох. Якусь мить вони дивились один на одного, Клосс уже гадав, що Бруннер протестуватиме, але штурмбанфюрер лише зіщулився на стільці.
— Як хочете, — буркнув він.
— Ви відповідаєте за фабрику і за Гласса. Це все.
Бруннер схопився і зметнув руку перед собою. Він зиркнув на Клосса. Якби вони залишились наодинці, Бруннер, очевидно, сказав би. “Ти вже знаєш, про що йдеться?” Клосс знав, чи принаймні йому здавалося, що він знав. Знову завила сирена, хоч за вікном була тиша. А за кілька хвилин озвалась артилерія. Брох відчинив вікно, вони почули гучномовець: “Увага! Увага! Усім чоловікам віком від 15 до 60 років з’явитися сьогодні до міської комендатури”.
— Що ви хочете зробити, пане оберст? — запитав Клосс
Брох дивився на нього, ніби не зрозумів питання.
— Фольксштурм, — повідомив він, зачиняючи вікно, — поставлю їх уздовж каналу. Там найвразливіше місце оборони.
“Чоловіче, — кортіло сказати Клоссові, — ти посилаєш старих і дітей у бойню. Ну, втримаєш місто на день довше. Нащо?”