— О третій тридцять, — сказав він. — О третій тридцять приїздять вантажні машини.
Майстер знизав плечима і показав Альфредові на місце біля пульта.
— А що з ними? — запитав Ян.
— А як ти гадаєш? — скипів раптом інженер. — Що їх — евакуйовуватимуть? Чи дозволять залишитися тут?
— Третього виходу нема.
— Є! — Альфред раптом зайшовся сміхом. Його душила лють. Ось уже близько поразка, а він нічого не досяг: лише втратив ногу, і перший-ліпший гестапівець ставиться до нього, як до хлопчиська. І Альфред зробив те, чого не мав права робити. Він сказав правду.
У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.
— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.
— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!
— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Не наше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…
Ян мовчав.
— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…
— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.
— Я не розумію.
— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?
— Не розумію.
— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…
— Я багато чого бачив.
— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.
— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…
— Я завадив твоїй кар’єрі?
— Завадив.
— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…
Альфред схопився на ноги.
— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?
— Мене ніхто не шукатиме.
— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…
— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?
— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.
— Ні!
— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?
— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.
— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?
Альфред стукав ціпком по підлозі.
— Що ти хочеш зробити?
— Не знаю. Може, нічого.
— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…
— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.
— Брехня! — Альфред знову захвилювався.
— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?
Запало мовчання.
— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.
— Хто повинен зробити це?
— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.
— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?
— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.
Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.
Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…