— Ми пакуємося, — сказала дружина Гласса, — це страшно. — І відразу звернулась до Басі: — Мерщій. У такому темпі ми не впораємось до ранку…
Професор прийняв його в своєму кабінеті. Тут панував ще порядок, все стояло на своїх місцях: книжки у великих важких шафах, глибокі крісла біля маленького круглого столика, картина над письмовим столом. Гласс запропонував чарку коньяку — виявилося, що це мартель, остання пляшка, брати яку на судно не варто. Отже, пийте, пане капітан… І, може, відразу перейдемо до справи, бо часу обмаль. Він, Гласс, не розуміє, зрештою, що потрібно від нього контррозвідці, бо якщо він не помиляється, капітан з контррозвідки…
Клосс кинув на стіл пачку американських цигарок.
— Закурите?
— Закурю, — сказав професор і здивовано поглянув на цигарку. — Це військові трофеї? — запитав він.
— Припустімо, — Клосс зважував кожне слово в цій розмові. — Ви завтра виїздите, професоре?
— Так.
— Звичайно, ви розумієте, що ця морська подорож не дуже безпечна…
— Знаю. Не знаю тільки, чи можна сьогодні десь бути в безпеці? Але чим я завдячую вашому візиту?
— Це не так просто, професоре, — сказав Клосс. — Цього року ви відзначаєте щось ніби ювілей, чи не так?
— Ви, здається, жартуєте, капітане…
— Ні. Двадцять років тому доцент Гласс провів кілька місяців у берлінському Моабіті за допомогу колезі, який…
— Про це всі знають, — перебив його професор.
— Так. Безперечно. А от ви, здається, забули… Потім ваші знання видатного фізика віддано служили Третьому рейху. Нагороди, відзнаки… Нарешті цей завод.
— Ви мене дивуєте, капітане. Невже вам наказано перевірити мою лояльність?
— Мене лише цікавить, — провадив далі Клосс, знаючи, що ризикує дедалі більше, — чи у вас нічого не залишилося від тих років… Ваш найкращий друг, доктор Борт…
— Годі. — Гласс підвівся, підійшов до вікна. Він рознервувався. — Я гадав, що контррозвідка Третього рейху має серйозніші клопоти, ніж моя особа.
Отже, він усе ще нічого не розумів!
— Атож, має, — сказав Клосс. — Доктора Борта, пане професоре, розстріляно в Гамбурзі.
Гласс відчинив двері, що вели з кабінету на ґанок. Він стояв до Клосса спиною, дивлячись на темний сад.
— Замкніть двері!
Професор рвучко повернувся.
— Провокація?! — Це було сказано надто голосно. Але двері він таки замкнув і повернувся на своє місце. Клосс увімкнув приймач, долинула мелодія військового маршу.
— Я розумію, що ви враховуєте можливість провокації. Звичайно, є така можливість. Але уявімо собі, що хтось вам сказав би: професоре Гласс, не треба евакуйовуватись. Не лише тому, що шлях небезпечний, але й для того, щоб врятувати щось зі свого життя.
— Уявімо собі, — Гласс вже опанував себе, — що це питання я повторив би в гестапо.
— Той, хто питає, повинен був би мати якесь виправдання.
— Він міг би просто блефувати.
— Як у покері, — підтвердив Клосс. — Перевіряють, відкриваючи карти, якщо, звичайно, доходить до відкривання.
Гласс знову наповнив чарки.
— Бачите, — сказав він, — я математик і люблю теоретичні міркування. Вдамося до нової фігури: той, хто питає, по-перше, повинен був би мати право ставити питання, а по-друге — давати якісь гарантії.
— Ви думаєте про гарантію збереження життя? А якби це був лише один шанс? Єдино можливий за даних обставин?
— Це надто загадково, капітане. Але, скажімо, я не фанатик і теоретично міг би розглянути різні обставини…
— Це вже симптоматично, — сказав Клосс.
— Міг би, — повторив професор, — але тільки з тими, хто має відповідні повноваження. Крім того, ви, здається, забуваєте, що для німця обов’язок — передовсім.
— Обов’язок! І в ім’я цього, професоре, ви згодні на все. Вічна капітуляція?
— Ви заходите надто далеко. Це ризиковано, капітане. — Ми ведемо теоретичну розмову.
— Отже, тепер ви відступаєте. — У голосі професора Клосс вловив нотку розчарування. — Навіть для теоретичних розмов я повинен мати гарантії, що маю справу з солідною людиною.
— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?
— У певних межах, — сказав Гласс.
— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.
— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?
Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.
— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?
Гласс схопився зі стільця.
— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?