Задзвонив телефон, оберст узяв трубку, уважно слухаючи чиєсь донесення.
Видно, справа була важлива, бо Брох не перебивав доповідача. Може, це вже про Гласса доповідають? Що, власне, могло скоїтися з професором? Клосс, вистрибнувши з вікна Басиної кімнатки, обійшов ще навколо вілли й ступив на ґанок. Він чув голос дружини Гласса, яка розмовляла по телефону з Бруннером. На ґанку було повно брудних слідів. Вони вели до хвіртки, що виходила на вулицю. Клосс обстежив садок, але нічого не виявив, та й часу не лишалося, бо першої-ліпшої миті могло з’явитися гестапо. Професора вбито? Викрадено? Хто? Чому? Нащо?
Клосс почув голос Броха.
— Гаразд. Я все зрозумів… Візьміть взвод жандармерії та взвод з батальйону Фалькенгорна. Про все доповідати. — Брох поклав трубку.
— Запеленговано координати ворожої радіостанції, — сказав він. — Вона працює тут, у місті. Неймовірно!
Клосс ледь стримував хвилювання. Найважливіше зараз — не подати й знаку і бути на Кайзерштрассе раніше за німців. А повідомлення? За півгодини треба вийти в ефір: якщо Косек не передасть, що наступати слід уночі, Що о другій сорок робітники беруться до зброї, все загине.
— За годину Фалькенгорн почне прочісувати квадрат, — сказав Брох.
Клосс підвівся.
— Я повертаюсь на п’яту, пане оберст. Можна йти?
Брох кивнув головою, і цієї миті на порозі з’явився Бруннер. Він недбало гаркнув “Хайль Гітлер!” і відразу звернувся до Клосса.
— Ти поспішаєш, Гансе?
— Поспішаю, — Клосс хотів обминути Бруннера.
— А проте доведеться тобі залишитись. Я хотів би, — він підійшов до письмового столу Броха, — написати важливий рапорт, пане оберст, і поставити у вашій присутності кілька питань капітанові Клоссу.
Брох неприязно глянув на нього.
— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.
— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.
Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.
— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.
— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?
— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.
Брох знизав плечима.
— Ви були там, Клосс?
— Був, — відповів він байдуже. — Повертаючись з п’ятої дільниці. Я пригадав, що маю дещо переказати професорові, а лишився тільки цей останній вечір. — Клосс думав швидко: дружина Гласса, напевно, повторила Бруннерові те, що чоловік сказав їй після того, як Клосс пішов…
— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.
— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.
— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.
— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.
— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…
— Мені він про це не казав.
— Хіба, Клосс?
Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.
— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…
— З якої речі?
— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…
Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.
Вони вийшли до ад’ютантської.
— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.
— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.
— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?
— Я не люблю цей тон, Клосс.
— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.
Штурмбанфюрер раптом зареготав.
— Ти хочеш грати проти мене?
— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.
— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.
Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.