Клосс легко знайшов штаб і відрекомендувався генералові Вільману. Старий чоловік з якимось наростом на шиї не розводив зайвих балачок.
— Мені потрібен офіцер зв’язку, ви залишитесь у мене, — сказав він учора.
Цілу ніч вони їздили уздовж фронту на мотоциклі, який вів гауптман Клосс: генерал намагався з’ясувати, що має підлегла йому частина, яку й досі у штабних паперах називали дивізією Зараз він годинку подрімав і знову схотів проїхатись. “Чи й справді генерал має намір тримати оборону в цьому місті?” — думав Клосс.
За даними розвідки, американці зайняли вчора сусідній населений пункт. Отже, сьогодні, найпізніше завтра вони будуть тут.
Генерал накинув на плечі шкіряне пальто й пішов попереду.
— Куди поїдемо, пане генерал? — запитав Клосс, коли, нарешті, мотоцикл завівся.
Генерал рукою показав напрям. Клосс рвонув з місця, але не проїхав і трьохсот метрів, як Вільман наказав зупинитись. Вони були на маленькому трикутному майданчику біля пошти. Вглибині, де майданчик ставав ширшим, завмерши, стояло кілька танків. Танкісти лежали покотом у затінку своїх машин, деякі, роздягтись до пояса, обливалися водою під насосним краном.
— Що це, в біса, таке? Чому ви стоїте тут? — визвірився генерал.
— А тобі що до цього, собачий вишкребку? — відповів один танкіст, але, помітивши генеральські погони, коли той відхилив комір шкіряного пальта, поправився: — А вам що до цього, генеральський вишкребку?
— Клосс! — закричав генерал, не озираючись. — Запишіть прізвище і чин цього негідника!
— Ну, пишіть, гауптмане. Чому ви не пишете? Оберст Лойцке, командир бронетанкової бригади, що складається тепер з п’ятьох “тигрів”, нагороджений залізним хрестом з дубовим листям, тричі поранений, — він реготав, як божевільний. — Прошу записувати!
— Якщо ви негайно не поїдете, — лютився Вільман, — я накажу розстріляти вас без суду!
— Ми поїдемо, — сказав оберст, раптом заспокоївшись. Він витер рукою чоло, розмазуючи бруд. — Ми поїдемо, — повторив він. — Я накажу людям поналивати води до баків. Якщо двигуни запрацюють, то ми поїдемо, бо бензину в нас немає й краплини.
Вільман крутнувся на підборах і, не мовивши більше й слова, попрямував до мотоцикла. Коли генерал сідав у коляску, Клосс побачив його обличчя. Старий плакав. “П’ять років, — думав Клосс, — п’ять років я чекав на цю мить”. Зараз він уже не відчував жалю.
Вони виїхали на головну вулицю. У напрямі мосту бігло кілька підлітків у мундирах гітлерюгенду, кожний з них насилу втримував під пахвою величезний фауст-патрон. Клосс минув хлопців, виїхав на тротуар, загородивши їм прохід. Він зіскочив із сідла. Найстарший хлопець, що біг попереду, мав щонайбільше шістнадцять років, решта — не більше тринадцяти—чотирнадцяти.
— Ви куди? — запитав Клосс.
— Ми дістали наказ не підпускати американців до мосту, — виструнчився перед ним найстарший хлопець. — На передмісті нібито з’явились американські танки.
— Повертайте назад, — спокійно сказав Клосс. — Я скасовую цей наказ. Хто його дав?
— Групенфюрер Вольф! — викрикнув найстарший. — Ми б’ємося до останньої людини.
— Я начальник оборони цього міста, — генерал непомітно став за Клоссом, — а ви не солдати. Ви зграя божевільних пуцьверінків. Ваші фаусг-патрони вже нічого не врятують. Найбільше — це танки зроблять з вас м’ясний фарш. Повертайте додому і щоб жоден мені не насмілився вистромити носа з-під ковдри.
— Але ж фюрер наказав… — запищав малий вояка в окулярах.
— Рахую до трьох, — сказав Клосс. — Поскладати фауст-патрони під стіною і мерщій додому. Інакше, — батьківським жестом він почав розстібувати ремінь. — Інакше кожному перепаде по десять разів по голій…
Хлопці складали фауст-патрони під стіною. Дехто неохоче, дехто з помітним задоволенням.
Генерал повернувся, зачепив щось у вибитій вітрині магазину. Він з огидою глянув убік. Клосс побачив солдатські чоботи. На гаку, що тримав колись манекена, висіла людина в подертому темно-зеленому мундирі. Клосс зірвав з його кітеля погони, відірвав гітлерівського орла над кишенею. До закаляних чобіт бідолахи причеплено папірець: “Повішений за наказом групенфюрера Вольфа. Така доля чекає на всіх дезертирів”.
Мотоцикл рвонув з місця, але за кілька секунд двигун почав чахкати й нарешті заглух.