— Нема бензину, пане генерал.
Вільман кивнув головою, виліз із коляски й пішов до штабу. Він мовчки пройшов повз вартового, якому все було вже до бісової мами. Попихкуючи цигаркою, він теревенив з іншим вартовим, ніби взагалі не знав цього старого в шкіряному пальті.
Вмостившись у кріслі та ковтнувши півсклянки вина, генерал звернувся до Клосса, що прийшов слідом за ним:
— Ви знаєте цього Вольфа?
— Ні, — відповів Клосс. — Він, здається, учора прилетів з Берліна.
— Адже й ви прилетіли з Берліна. — Вільман помовчав хвилину. Потім підсунув Клоссові пляшку й склянку з грубого скла. — Схоже на те, що Вольф хоче захищати це місто.
— Американці, ймовірно, за п’ятнадцять кілометрів звідси, — сказав Клосс, — а коли хлопці казали правду, невдовзі будуть у нас парламентери. Якщо тоді пролунає хоч один постріл…
— Годі! — несподівано схопився Вільман. — Він гепнув кулаком об стіл, аж задзвеніло скло. — Годі цього паскудства! — репетував він. — Більше не пролунає жодного пострілу! — Генерал кілька разів пройшовся кімнатою, машинально повернув ручку радіо.
— Чи є якась надія порозумітися зі штабом армії, Клосс? — запитав Вільман. З приймача долинув бадьорий марш, що заглушив відповідь Клосса. Старий підійшов до апарата, притишив звук.
— Радисти з учорашнього дня не можуть встановити зв’язок. У нашому діапазоні працює якась радянська радіостанція.
— У такому разі я сам прийму рішення, — сказав Вільман таким тоном, ніби вже зробив це. Він розтулив рота, щоб іще щось додати, але раптом жестом наказав Клоссові мовчати. Генерал притулив вухо до радіоприймача, підсилив звук.
— Говорить радіо Гамбург. Говорить радіо Гамбург, — почули вони. Голос диктора був урочистий. — Слухай, уся Німеччино, увесь німецький народе, солдати й цивільні. За кілька хвилин ми передамо важливе повідомлення…
Гримнули тулумбаси та сурми. Клосс упізнав перші акорди Сьомої симфонії Брюкнера. Музика поступово затихала. На її тлі почувся той самий урочистий голос диктора:
— Сьогодні вранці перестало битися серце фюрера великонімецького рейху Адольфа Гітлера. Він загинув на посту, до останку б’ючись із більшовизмом. Він загинув, як личить солдатові, зі зброєю в руках захищаючи столицю Німеччини Берлін. Згідно із заповітом, влада переходить до рук адмірала Деніца. Великий адмірал Деніц є віднині президентом рейху, доктор Геббельс посідає пост канцлера, рейхсляйтер Борман залишається міністром у справах партії, а Сейсс-Інкварта призначено міністром закордонних справ.
Якісь перешкоди заглушили дальші слова диктора.
— Отже, кінець, — сказав генерал. — Кінець, — повторив він. — Я прийму умови американців. Зрештою, — Вільман нервово засміявся, — вони поставлять лише одну умову: беззастережна капітуляція.
— Але доки з’явиться їхній парламентер, групенфюрер Вольф встигне послати на смерть ще кілька сот отих подурілих жевжиків, — озвався Клосс. — У цьому місті ще вистачає ліхтарів, на яких можна вішати солдатів.
— Кінець. Таки кінець, — сказав ніби сам до себе генерал… Здавалося, що слова Клосса не дійшли до нього. А однак він мусив їх розчути. — Більше жоден німець, — повторив Вільман, — не загине в цьому місті. Даю вам своє слово. — Він знову сів у крісло й сам почав наповнювати склянки. — А тепер, — сказав генерал, — я проситиму вас про одну річ. Я міг би й наказати вам, але хочу, щоб ви сприйняли це як моє прохання. Зберіть якомога більше людей — тягніть, кого вдасться, аби зі зброєю. Танкістів біля пошти й саперів, які тиняються біля костьолу святого Себастьяна. Вони підуть з вами, якщо ви їм розтлумачите, про що йдеться. Оточіть високий червоний будинок біля кафедрального собору — там сидять зараз оті з СД, там має бути й групенфюрер Вольф. Ви нікому не дасте вийти. Зрозуміло?
— Так, — сказав Клосс. — Зрозуміло, лише трохи запізно.
Вільман закліпав повіками, ніби не розуміючи.
— Смерть фюрера звільняє нас від присяги. Я підпишу капітуляцію міста, і я видам їх американцям. Я позбавлю Вольфа можливості діяти. Це буде мій особистий подарунок янкі. Рано чи пізно вони повинні зрозуміти, що вермахт завжди був проти цих лютих собак.
— Завжди? — Клосс уже не приховував іронії. — Відколи стало очевидним, що війну програно.
— Гауптман Клосс, за такі балачки…
— Але ж пан генерал присягнувся, що в цьому місті більше не загине жодний німець…
— Я стомився, — генерал махнув рукою, — і ви теж стомились. Ми всі дуже стомились. Американці повинні поставитись до нас інакше, ніж до тих з СС. Ми капітулюємо, бо дальша боротьба не має сенсу, але це буде почесна капітуляція.