— Пане генерал, — звернувся Клосс, — при місцевому заводі боєприпасів є невеликий табір. У ньому перебуває п’ятсот в’язнів — переважно росіяни й поляки, є також італійці. Табір охороняють підрозділи СС. Завод підпорядкований Вольфу. Якщо ми не встигнемо перешкодити есесівцям, ці люди загинуть.
— Насамперед червоний будинок, потім табір. Роззбройте охорону. Армія боролась, і лише армія може розмовляти з американцями. Ви чуєте, Клосс?
Але гауптмана Клосса вже не було. Він побіг виконувати останній наказ своїх німецьких начальників і перший, який виконає сумлінно й точно.
Усі четверо сиділи в підземеллі будинку гестапо, в підвалі, куди протягом останніх одинадцяти років кидали закатованих в’язнів, що чекали на страту чи переведення до концтабору. Вони вже знали: втеча неможлива. Щоправда, завбачливий штурмбанфюрер Олерс приховав за радіатором центрального опалення кілька мундирів рядових вермахту, але все одно надій на порятунок було мало. Татуювання — донедавна ознака належності до вибраної касти “найкращих і найвідданіших” — викриє їх при першому ж докладному огляді.
Зрештою, їх тут надто добре знали.
Есесівець у чорному плащі насилу протиснувся крізь двері, до половини позакладувані мішками з піском.
— Пане штурмбанфюрер, — звернувся він до Фаренвірста, — дозвольте доповісти…
— Облиш ці дурниці й забудь, хто з нас який мав чин. Кажи!
— Вермахт оточив будинок, — сказав есесівець. — Вони забарикадували головну браму.
— Що будемо робити? — запитав Ворміц. Він провів долонею по зарослому рудою щетиною обличчі. Жестом відіслав есесівця.
— Пан генерал Вільман прагне вислужитися перед американцями, — сказав Олерс.
— Це зрозуміло, — сказав Ворміц. — Але нам треба щось придумати. Що ви пропонуєте, пане фон Люебоф?
— Я боюсь, що ми поспішили з тими полоненими. Якщо Вільман продасть нас американцям, доведеться відповідати перед судом.
— Що ви мелете, Люебоф? Адже був такий наказ. Наказ групенфюрера Вольфа. Ми не мали вибору. Зрештою, коли йдеться про розстріл полонених, групенфюрер наказав це безпосереднім виконавцям. Ми навіть нічого не бачили. Чи ви забули?
— Слушна думка. — Фаренвірст поплескав себе по неголеній щоці. — Ми лише накази виконували й не відповідаємо за наших начальників. Нехай вони спробують знайти групенфюрера Вольфа.
— Вже рік, — пирснув Олерс, — він в усіх списках серед тих, кого вони називають військовими злочинцями. Суд, а потім страта.
— Насамперед їм треба його впіймати, — втрутився Ворміц. — Це не проста річ. Чи ви не вважаєте, панове, що шофер, який привіз його вчора з аеродрому, — він скривив губи в посмішці, — повинен умерти, перш ніж вступлять сюди американці, як і канцелярист, що міг би щось про групенфюрера знати.
— Я візьму це на себе, — фон Люебоф підвівся зі скрині, на якій він сидів, і вийняв з кобури револьвер. Він пішов до вузької щілини у дверях, заставлених мішками з піском. — Ви поміркуйте, любі мої друзі, — сказав він ще, — але, як на мене, в нашій ситуації боронитися немає сенсу. Треба подбати про себе: будь-що рятуватися!
— Ви маєте рацію, — кивнув головою Фаренвірст. — Ми вивішуємо білий прапор і — я пропоную — жодних геройських жестів. Запропонуємо американцям співробітництво. Ми скажемо їм усе, що знаємо про групенфюрера Вольфа. Зрештою, нема ніяких підстав і надалі його вигороджувати.
Клосс подивився з вікна коридора на квадратне подвір’я колишніх казарм. Американський лейтенант стояв на приступцях свого джипа, ніби приймав парад вишикуваних по троє німецьких солдатів без ременів, зате з відрами й мітлами. Він подав їм знак рукою, і вони рушили до нього, високо підіймаючи ноги в парадному марші. Знялася хмарка куряви, коли загін зупинився перед машиною. Зараз відбудеться урочиста церемонія. Лейтенант на прізвище Луїс (він першого ж дня відрекомендувався їм через перекладача) витягне з машини пакунки з шоколадом і цигарками і наділятиме тих, хто не лінувався під час прибирання подвір’я, шарування сходів та інших господарських робіт, які американський комендант табору вишукував з дивовижною винахідливістю.
Клосс відвернувся од вікна. Картина приниження вчорашніх претендентів на світове панування не тішила його, як він сподівався. “Надто швидко, — подумав Клосс, — це стало буденним, звичним”. Чотири дні тому, виконуючи останній наказ генерала Вільмана, він оточив червоний будинок поруч з кафедральним собором, а сьогодні… Клосс подумки повернувся на чотири дні назад — яким це здавалося далеким! Ніколи не забуде він цієї хвилини. Найбільше запам’ятався Клоссові не той момент, коли генерал Вільман у товаристві своїх штабних офіцерів перед поставленим серед базарного майдану столом чекав на американських офіцерів, що мали прийняти від нього капітуляцію, ні та мить, коли він відстебнув ремінь з кобурою і подав його американському капітанові, який і не знав до пуття, що з ним робити, ні навіть те, що вслід за цим символічним жестом генерала на землю полетіли автомати, фаустпатрони, карабіни, пістолети… Найбільше вразила Клосса хвилина, коли з-за повороту показався перший американський танк і не встиг він ще виїхати на середину базарного майдану, як в усіх вікнах одночасно, ніби за чиєюсь командою, з’явилися білі прапори, зроблені з скатерок і простирадл, почеплених до ціпків, вудлищ, держаків для щіток.