“Варто було, — подумав тоді Клосс, — пережити цю війну хоч би для того, щоб це побачити”.
Позавчора до глухої ночі лунали радісні пісні. Американці святкували перемогу. По-іншому уявляв собі цей день Клосс. Він гадав, що буде серед своїх. Звичайно, Клосс легко міг би уникнути неволі і протягом перших годин після приходу американців перейти за Лабу. Його відокремлювало від неї вісімдесят кілометрів. Але хоч як хотілося до своїх, він вирішив залишитись. Бо дійшов висновку, що перебування в цих казармах, перетворених на табір для військовополонених, де всіх поперемішано — рядових і офіцерів, вермахт і СС, а також цивільних, бургомістра, крайсляйтера і ще декого, дає йому неповторну нагоду розшукати групенфюрера Вольфа. З кількох випадково почутих розмов між Олерсом і Фаренвірстом Клосс зрозумів, що Вольф у таборі. Але найдивовижніше полягало у тому, що жоден офіцер, якого Клосс, наче принагідно, розпитував, ніколи не бачив групенфюрера.
Клосс знову глянув у вікно. Він помітив, що піднявся шлагбаум біля в’їзної брами, а чорношкірий вартовий у білій касці недбало віддав честь машині. Він побачив також, що з будинку неподалік сторожки, у якому оселились американці, вибіг лейтенант Луїс і почав ручкатися з двома офіцерами, що ледве випхалися з тісної машини.
Клосс відвернувся од вікна й пішов у напрямі залу, де він спав уже протягом трьох днів. Він упав на свої нари, не відповідаючи навіть на щирі слова оберста танкових військ, того самого, що так нетактовно поставився до генерала Вільмана кілька днів тому. Старий і досі не забув йому цього, але оберегу Лойцке на все було наплювати.
— Клосс, чи не зіграєте ви зі мною партію? — сказав він.
— Може, згодом, — відповів Клосс,
— Нудьга? — запитав оберст. — Партія в шахи — найкращий засіб від нудьги.
Лойцке першого ж дня відшукав якусь дошку, на якій намалював шахівницю, поназбирував ґудзиків від мундирів — єдиний товар, якого в таборі було вдосталь, і набридав тепер усім своїми пропозиціями зіграти з ним. До того ж він ще й грав погано, припускаючись постійно одних і тих самих помилок.
— Ми не повинні піддаватись розпачу, — мовив оберст, імітуючи старечий, хрипкий голос Вільмана. — Ми повинні думати про майбутнє Німеччини.
— І знайте, Лойцке, що це так, — почув Клосс за спиною. На порозі залу стояв генерал, якому, відколи його призначено комендантом табору, повернено ремінь.
— Старий ідіот, — буркнув Лойцке і повернувся до Вільмана спиною.
Генерал удав, що не розчув.
— Гауптмане Клосс, — звернувся він, — я хотів би поговорити з вами, але… — Генерал виразно подивився на оберста.
— Якщо йдеться про вчорашню пропозицію пана генерала, то я рішуче відмовляюся, — сказав Клосс. Вільман, коли американський лейтенант запропонував йому перебрати на себе функції начальника обозу, відразу звернувся до Клосса з пропозицією бути його офіцером зв’язку в справах порозуміння з американцями. Бо йому здавалося вкрай невідповідним, щоб він, німецький генерал, принижувався до переговорів з якимось там лейтенантиком, навіть армії-переможниці. Клосс тоді відмовився, проте Вільман не мав на нього серця. Він лише два дні провів у товаристві гауптмана, але встиг перейнятися повагою до Клосса.
— Ні, Клосс, — сказав генерал, — я не маю наміру повертатися до тієї справи, але буду радий, якщо ви прогуляєтеся зі мною.
— Не треба, — Лойцке неквапно підвівся зі свого ліжка, почухав зарослі волоссям груди. Під незастібнутим мундиром у нього не було сорочки. — Можете тут патякати, я піду трохи провітрюсь. — Він дістав з-під подушки шахівницю й торбиночку з ґудзиками і зовсім несподівано клацнув підборами перед Вільманом. — Пане генерал, дозвольте йти! — вигукнув Лойцке, притуляючи руку до скроні.