Выбрать главу

У деяких книгах, авторами яких є прихильники Бандери, наголошується, що саме під час його перебування на посту провідника ОУН у Галичині зміцніла й організувалася, а її активність досягла апогею. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були серйозною перешкодою для створення міцної організації, але її надійні основи були закладені ще Габрусевичем.

У 1932 — 1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними — близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися  масові акції протесту  на підтримку  голодуючих українців.  З метою припинити  ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ[5], спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько-більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) — і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець,  спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними  для зв’язків, які підтримував  полковник  Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди...»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції  Проводу  українських  націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була дуже старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич (Дзвін) накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно  одягнутися,  йдучи у консульство.  В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок — приклад Біласа і Данилишина був, звичайно, не забутий, — але молода людина не відмовилася від завдання.

Ярослав  Галан  у написаному  в 1942 році  памфлеті  «Люди без  батьківщини»  подає  це так:  «Було  літо  1933 року.  В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві  сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник  консульства  Майлов»[6].  Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний убивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через ґрати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік,  зовнішність  якого не відповідала  отриманому  опису, але, можливо, напружені нерви хлопця не витримали, або ж він вирішив — і небезпідставно, — що жертвою повинен стати не обов’язково сам консул, достатньо будь-якого працівника консульства, бо головною ідеєю цієї операції був подальший судовий процес. Лемик швидко оголосив своєму співбесідникові, що має його вбити за наказом ОУН, і відразу ж вистрелив. Справді, після цього він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про ґрати на вікнах він не міг не знати, бо гострозорі розвідниці напевно їх помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.