— Що?
— Він більше стежив за тим, що робите ви, — сміливо сказав хлопчик.
— Так воно й є, — втрутився в розмову третій, розвідник, що, певно, мав досвід в таких справах, — індієць знаходився з навітряного боку до Кларенса, а тому навіть його гострий нюх не міг виявити присутності хлопця, це був, певно, дозорний з ар'єргарду, інші пішли вперед, щоб перерізати нам дорогу. Більше ти нічого не бачив?
— Ще раніше я бачив койота, — сказав Кларенс, підбадьорений несподіваною підтримкою.
— Та постривайте! — звернувся розвідник до Гаррі, що заходився від реготу. — Це теж, вірна прикмета. Койот не піде по слідах індійців, він знає, що після них поживи не знайде. Коли ти бачив койота?
— Зараз же після того, як ми злізли з фургона, — відповів Кларенс.
— Все ясно, — промовив чоловік задумливо. — Вони сполохали койота, і він побіг попереду індійців або збоку. Індійці зараз між нами і тим караваном, можливо, вони переслідують його.
Містер Пейтон жестом дав зрозуміти, що при хлопцеві про це говорити не слід. Кларенс був здивований, помітивши цей жест. Після цього чоловіки почали розмовляти пошепки, але Кларенс ясно почув останні слова досвідченого розвідника:
— Це вже нічого не дасть, містер Пейтон. Зніматися зараз з місця — даремно рискувати. Та й звідки ви знаєте, чи не на нас вони гострять зуби. Якби ми не звернули з великого шляху, коли помітили дітей, то, можливо, потрапили б в якусь пастку. Мені здається, що нам просто пощастило. Треба розставити якнайбільше вартових і залишатися на місці до ранку. Перевіряти варту буду я особисто.
Містер Пейтон повернувся і, взявши з собою хлопця, попрямував до іншого фургона.
— Завтра рано-вранці ми вирушаємо і підемо слідом за вашим караваном, а тому тобі пора спати. Ти спатимеш у моєму фургоні. Заважати тобі я не буду, бо, мабуть, усю ніч проведу в сідлі.
Він підвів хлопчика до другого фургона, щільно присунутого до того, в який місіс Пейтон понесла Сюзі.
На превеликий подив, в фургоні Кларенс побачив письмовий стіл, крісло і навіть полицю з книгами. Довга скриня правила за похідне ліжко, на ній була влаштована постіль з білосніжними простирадлами і наволочками — розкіш, від якої Кларенс давно відвик. Ліжко було вистелене м'якими циновками, і, як пояснив містер Пейтон, підтримувалось пружинами, щоб усунути неприємну тряску. Стіни і стеля були не брезентові, як у звичайних переселенських фургонах, а викладені тонкими пластинками фанери, двері засклені, в стіні — вікно для освітлення і вентиляції повітря.
«Невже цьому сильному, здоровому чоловікові, який почуває себе в сідлі, як дома, подобається проводити час в таких умовах, ніби він купець або адвокат? — думав Кларенс. — Може, цей караван торгує з іншими караванами в дорозі чи перевозить товари з міста до міста?»
Але в каравані він не помітив нічого, що можна було б продавати. В фургонах було лише те, що необхідне в дорозі. Може, запитати містера Пейтона, хто він такий, він же питав його, Кларенса? Але на те він і дорослий. Дорослим завжди байдуже до того, що цікавить дітей. А вони чомусь мають право ставити дітям запитання, та ще й так безцеремонно. І порадитися нема з ким!
Залишившись сам, Кларенс ліг на постелі, прикрився простирадлом і став роздивлятися навколо. Яка м'яка приємна постіль! Як не схожа вона на ту грубу підстилку і жорстку ковдру, під якою він спав разом з одним погоничем! Йому подобались чистота, порядок, комфорт нового оточення, але водночас вони якось почали гнітити його, йому здавалось, ніби він зрадив своїх недавніх товаришів, з якими ділив радості і горе, і всі невигоди кочового життя, ніби він втратив незалежність, прийнявши розкіш, яка йому не належала.
І перед ним неясним видінням постав батьківський дім: великі кімнати, високі стелі, сходи, де завжди відчувався протяг, і життя, де всі навколо здавалися чужими, найбільш чужі — батьки, трохи ближчі — слуги, найпривітніша ж — чорна няня, що доглядала його.
Чому містер Пейтон так розпитував його про минуле? Якщо це так важливо для незнайомих людей, то чому ж мати ніколи нічого не розповідала йому про батька? Чому вона не схожа на цю вродливу леді, в якої такий приємний голос і стільки ніжності до… до Сюзі? Чому його, Кларенса, кожний намагається скривдити? До горла підкотився якийсь клубок, але він зробив зусилля над собою, виліз з постелі, підійшов тихенько до вікна і, відкривши його, щоб переконатись, що воно розчиняється, визирнув з фургона. Пригаслі багаття, бліді мерехтливі зірки на небі, невиразні обриси патруля, що пройшов мимо — все це ще більше підкреслювало темряву. Кларенс уже думав про інше. Пригадалися слова містера Пейтона під час першої зустрічі. «Ви дивіться, яке щеня!» Він, певно, не мав на увазі нічого поганого, говорячи так. Кларенс знову заліз у постіль.