— Хо-о-чу!
Кларенс обернувся, удаючи, що хоче йти, насправді ж — щоб подивитися, чи близько вже сонце схилилось до обрію.
— Кларенс!
— Чого тобі?
— Візьми мене!
Вона простягла до нього рученята. Кларенс обережно підняв дівчинку, взяв на руки і поклав її голівку собі на плече.
— Ну, — сказав він весело, — тепер ти поглядай в один бік, а я в другий. Ми їх скоро знайдемо!
Ця думка сподобалася їй. Кларенс побрів, спотикаючись, і через деякий час вона спитала:
— Ти щось бачиш, Кларенс?
— Поки що ні.
— Я теж.
Дівчинка, здавалось, заспокоїлась. Та не минуло й кількох хвилин, як вона важко обвисла у нього на руках. Дівчинка заснула.
Сонце сідало все нижче, ось воно торкнулося лінії обрію і било тепер Кларенсові прямо в вічі, сліпило його, коли він, напружуючи зір, вдивлявся в далечінь. Перед очима, затягаючи обрій, пливли тьмяні й чорні плями, а блискучі кружечки мерехтіли по всій рівнині, наче маленькі сонця. Він заплющив очі і вирішив не розплющувати їх, аж поки не полічить до п'ятдесяти, потім до ста, але картина не мінялася: та ж сама безкрая рівнина, сонячний диск, що, опускаючись, ставав дедалі червонішим, освітлений багряним полум'ям обрій і більш нічого.
Спотикаючись під тягарем своєї ноші, він намагався розважитись, уявляючи собі, як помітять їхню відсутність, йому вчувається жвава розмова: вирішують, де зупинитися на ніч, так буває кожного вечора. Кларенс чує сердитий голос Джека Сілзбі, що зупиняється біля їхнього фургона: «Гей, ви там, вилазьте, та мерщій!» Потім він кричить уже суворіше. Ось він заглядає в порожній фургон. Кларенс бачить на його бородатому запорошеному обличчі роздратування.
— Куди ж поділися діти? — передається від фургона до фургона. Чути лайку, пронизливий, скрипучий голос місіс Сілзбі. Нашвидку й не. дуже охоче споряджається загін на розшуки. Вирушає сам Сілзбі з одним із погоничів. Вони кричать, лаються. Всі ці лайки, звичайно, сиплються на його голову, бо він старший і повинен бути розумнішим. Вони почувають страх за дітей — це цілком можливо, але уява Кларенса ніяк не може намалювати на обличчях цих людей співчуття чи жалю. Можливо, що саме це й підтримувало його гордість, співчуття могло б лише зламати його дух.
Нарешті Кларенс спіткнувся і, щоб не впасти, зупинився. Далі іти він не міг: рясний піт вкривав його обличчя, дихати було важко, підломлювались від утоми ноги, дзвеніло в вухах, в очах витанцьовували червоні кружечки — сонячні диски, схожі на криваві плями. Праворуч від дороги він помітив невеличкий пагорбок, на якому можна було трохи відпочити, та й для спостереження це було зручне місце. Але коли Кларенс підійшов ближче, то побачив, що це тільки густа заросль високої трави, і він опустився в неї з своєю ношею. Хоч звідти нічого не було видно, Сюзі тут було м'яко й затишно і вона заснула, як завжди після обіду; висока трава захищала її від свіжого вітру, що повіяв з заходу. Зовсім знесилений, перемагаючи сон, Кларенс то сидів біля Сюзі в високій траві, то ставав на коліна, спершись на руку, не відводячи пильного погляду з дороги.
Червона куля опускалася все нижче й нижче, і обрій ніби розплавлявся в багряній заграві. Довгі промені розходилися над прерією велетенським віялом, і хлопцеві здавалося, що ці довгі промені теж розшукують заблудлих дітей. Коли один з цих променів ніби затримався на якусь мить над їхньою криївкою, Кларенсові здалося, що промінь вказує Сілзбі і його супутникам шлях.
Хлопець підвівся на ноги і, освітлений останніми променями, випростався на весь зріст.
Аж ось сонце закотилось за обрій. Кларенс опустився на траву. Правда, він знав, що ще з годину буде видно, і саме в цей час обриси предметів стають особливо чіткими.
Вогняний меч, що промайнув між караваном і хлопцем, милосердно опустився в піхви і більше не боліли від напруження стомлені очі.
РОЗДІЛ III
З заходом сонця над прерією нависла зловісна тиша. Навкруги все принишкло, Кларенс тільки чув тихий подих Сюзі та відчував, як б'ється його власне серце. Тиша була тим більш відчутна, що він звик до одноманітного скрипу коліс протягом цілого дня; навіть нічна тиша часто порушувалася — переселенці неспокійно переверталися на своїх постелях, важко дихали воли. А тут мертва тиша, ніщо й не сколихнеться. Коли б Сюзі не спала, її лепет та й його власний голос порушили б цю гнітючу мовчанку і було б не так сумно, проте він боявся навіть поворухнутися, щоб не розбудити її. Скоро вона й так прокинеться, захоче пити або їсти — що тоді робити. От коли б сподівана допомога нагодилася зараз, поки вона спить. Дитячий розум підказував хлопцеві, що якби йому пощастило повернути її батькам сонною, щоб вона не зазнала ні страху, ні страждань, він почував би себе не таким винним, а вона нічого й не знала б. А що, коли допомога зовсім не надійде?.. Але про це краще й не думати! Вона захоче пити — що ж, може, піде дощ, крім того, випаде роса, яку вони бувало струшували вранці з трави; він зніме сорочку і, як моряк э розбитого корабля, збиратиме в неї росу. Це буде забавно, Сюзі сміятиметься. Сам він, здається, ніколи більше не буде сміятись. Він став такий дорослий-дорослий. Сутеніло дедалі більше.