Невдовзі Махно остаточно утверджує свою репутацію людини, що не боїться ні Бога, ні чорта. Профспілки просять його про посередництво у перемовинах із працедавцями. Розмови про збільшення платні застрягли в мертвій точці. Робітники вимагають підвищення на сто відсотків, власники закладів погоджуються щонайбільше на сорок. Махно проводить із ними коротку розмову. Під час зустрічі в закладі «Богатир» він робить їм пропозицію, від якої неможливо відмовитись: «Не хочете задовольнити наші законні вимоги? І не треба. Засідання оголошую закритим. А для вас, панове, телеграфних стовпів вистачить», — і виходить. Налякані підприємці наздоганяють його, перш ніж він встигає переповіс-ти розмову робітникам. Ясна річ, вони виконують вимоги страйкарів.
Популярності Махнові додає його обіцянка віддати землю селянам, а заводи — робітникам. У середині серпня Нестор Іванович приступає до реалізації плану. Він викликає до себе довколишніх землевласників і відбирає в них документи на право власності. Конфіскації підлягають земля та інвентар. Згідно з постановою Громадського комітету, кожному залишається визначена однакова ділянка ґрунту. Господар має право на двох коней і одну або дві корови (залежно від чисельності родини). Свої ділянки отримують також колишні власники й шляхта.
Багаті селяни, зрозуміло, не в захваті від такого перебігу подій. Втрати великі, але земля — це земля: як дають, треба брати. У більшості випадків перемагає селянський прагматизм. Дещо інакше дивляться на це шляхетські родини. Серед паничів, очевидно, є й демократи, можливо, вони навіть потрапили в місті на зібрання якихось радикальних гуртків. Проте одна справа — декларувати підтримку революції, а зовсім інша — підкоритися її законам. Вони мали би вдячно прийняти шматки своїх колишніх маєтків? Від них, які не працювали в житті ані дня, чекають, щоб вони з ентузіазмом узялися до роботи в полі? Як молоді, на щодень франкомовні, паничі будуть домовлятися з селянами? Шляхта все ще має надію, що прокинеться зі страхітливого сну революції, яка топче її почуття класової гідності. Зрештою, не кожен є князем Кропоткіним, який зрікся маєтку і став одним із батьків анархізму.
Конфіскацією майна займається Чорна Гвардія, загін гуляйпільських селян і революціонерів. Багато хто з поміщиків не збирається віддавати землю добровільно. Вони наймають охорону, кличуть на допомогу армію з навколишніх гарнізонів. Але щодня, особливо на світанку, вітер приносить запах паленого. Підпали образно називаються «пусканням червоного півня». Це сигнал для тих, хто хоче захищатися, що опір не має сенсу. Палають двори, ллється кров убитих власників. Але наприкінці серпня несподівано з’являється надія на повернення старих порядків.
Поділ землі в Гуляйполі збігається зі спробою повалення більшовицької влади головнокомандувачем російської армії генералом Лавром Корніловим. Махно слідкує за цими подіями з тривогою. Він побоюється бунту і, щоб унеможливити організацію спротиву власниками, конфіскує в них зброю. Заколот Корнілова є також приводом для взяття повної влади в Гуляйполі. Створюється Комітет захисту революції з Махном на чолі. У вересні 1917 року районний з’їзд у Гуляйполі постановляє не виконувати жодних розпоряджень, виданих Тимчасовим урядом у Москві чи Центральною Радою в Києві. Регіон, що налічує сорок тисяч мешканців, опиняється поза всілякою владою.
Багато землевласників не чинять опору, просто пакують усе, що мають, і виїжджають у спокійніші місця. Вони плекають ілюзію, що революція — це лише тимчасове заворушення, а за якийсь час усе повернеться до норми. У чотирьох покинутих маєтках гуляйпільські анархісти й есери[5] організовують сільськогосподарські комуни. Спілки налічують до трьохсот осіб, вони добровільні, організовані на засадах повної рівності, солідарності й свободи переконань. Мешканці разом їдять страви, приготовані на спільних кухнях. Кожна комуна отримує стільки землі, скільки можуть обробити її члени. Ніхто не втручається в організацію праці: якщо хтось із якоїсь причини не може працювати, повинен знайти собі заміну. Планується відкриття шкіл згідно з ідеями іспанського анархіста Франциско Феррера, проте бракує відповідних кадрів. Два дні на тиждень Махно працює на полі в Комуні №1. Чотири присвячує Комітетові захисту революції. Неділя у всіх вільна.
Черговим етапом нового ладу є спроба впровадження товарного обміну між виробниками. Ідеальний світ Махна повинен був, ясна річ, обходитись без грошей. Вільні й рівні люди мають плодами власної праці платити за всі потрібні товари. Ідеал, як завжди, виявився далеким від життя. Не всі були зацікавлені в тому, щоб обмінюватись, деякі товари просто не мали збуту, а людям складно було зрозуміти, що папірчики, до яких вони звикли, це символ експлуатації. Тож махновці вирішили, що допоки не зміцнять своєї влади, гроші залишаться. А оскільки в степу платили чим доведеться — царськими рублями й червінцями, керенками й українськими карбованцями, — махновці постановили, що створять валюту у власному стилі, гроші, що будуть грубуватим козацьким жартом.