Наприкінці квітня Центральна Рада припиняє свою діяльність. Німці, яким урвався терпець від її недієздатно-сті, довіряють владу Павлові Скоропадському, нащадкові останнього запорозького гетьмана, що вдає з себе ари-стократа. Після хаотичних дій попередників його впорядковане управління дає ілюзію стабільності. Водночас вкрай консервативна програма і репрезентація інтересів найбагатших призводять до того, що Скоропадський швидко стає непопулярним.
Особливо ненавидить його пограбоване німцями українське село, позбавлене щойно розподіленої землі. Гетьман, саме такий титул прийняв Скоропадський, має насправді невелику свободу дій, а його рішення значною мірою є узгодженими з покровителями. Німці забороняють розбудовувати армію, не зменшують обов’язкових поставок продовольства, але дозволяють створення університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, а також Української Академії Наук і Національного музею. Для селянина це невелика втіха.
Останні дні Центральної Ради Махно проводить у Таганрозі. Тут відбувається конференція анархістів із півдня України. Серед іншого обговорюється тактика боротьби з окупантом на найближчі місяці. В дебатах беруть участь також товариші з Гуляйполя, серед них — і брат Нестора Савелій. План базується на створенні невеликих загонів, по п’ять-десять осіб, які повинні займатись диверсіями й агітацією. Проте в травні Таганрог також здається під натиском німецького наступу, й Махно тікає вглиб Росії. Про повернення немає мови: у Гуляйполі триває полювання. Анархістів розстрілюють, вішають на телеграфних стовпах у центрі міста, одного навіть забивають до смерті шомполами від гвинтівок. Особливо розшукується Нестор Іванович.
Німці не знають, що Махно виїхав і продовжують шукати його в околицях. Врешті солдати потрапляють на подвір’я до Омеляна Івановича. Старший брат Нестора, якого вдома кликали Омелько, нещодавно повернувся з фронту. В окопах він заробив ревматизм, під час однієї з сутичок втратив око. Працює на пошті, виховує восьмеро дітей. «Махно?» — питає німецький загін. Омелян підтверджує, тоді солдати без жодного з’ясування виштовхують його багнетами з обійстя. У найближчих корчах кажуть йому копати яму і дозволяють викурити останню цигарку. Дружина, Варвара Петрівна, біжить до коменданта міста й пояснює, що її Махно — не «той», що він інвалід війни, батько восьми дітей. Офіцер висилає гінця, але скасовувати наказ уже пізно. На тридцять восьмому році життя, на очах у власних дітей, Богу духа винний Омелько падає замертво до викопаної власноруч могили.
Дім Омелька стоїть у Гуляйполі дотепер. На Ворошилова, 75. Це стара незаселена хата в глибині подвір’я, неподалік зарослої автозаправки. Велика, висока, з просторою верандою, що тепер використовується як склад різноманітного мотлоху. До смерті тут мешкала дочка Омелька, народжена 1917 року Єлизавета, яку кликали Лізою. Нині хата належить її синові Юрію Грому, який про історію своєї родини розмовляти не любить. Тому зненацька згадує, що має термінову роботу в стодолі. Всі родинні фотографії він віддав до краєзнавчого музею і двоюрідному братові Віктору Яланському (йому лише так здається, бо дружина приховала від нього кілька). Можливо, Юрій хотів би забути про родину Махнів, але йому постійно нагадує про неї хата в глибині подвір’я.
У момент, коли гине Омелько, інший загін наближається до родинного дому Махна. На вулиці вже чути стукіт копит, і Євдокія Матвіївна, вдова Івана Родіоновича, передчуваючи щось, ховається у сусідів. Німці кидають у халупу гранати й підпалюють стріху. Залишаються лише стіни. Але це ще не кінець. За кілька днів перед цим до Гуляйполя пробрався Савелій. Розшукуваного як анархіста — командира загонів Чорної Гвардії і брата Нестора — його виказує сусід Мітька Соловйов. В останню мить йому вдається втекти через вікно з оточеної хати. Солдати зривають злість на дружині Савелія. Спочатку їй відрізають груди, а тоді непритомну живцем закопують у землю. Після того, як сусіди її відкопають, вона проживе лічені хвилини. А за кілька днів Савка крадькома влазить із пістолетом до коханки Соловйова Марії Кулішової. Зрадник і жінка гинуть від куль. Савелій опиняється у в’язниці в Олександрівську.
Притулком для всієї скривдженої родини стає хата найстаршого сина Івана Родіоновича — Полікарпа. Як всі у родині, за винятком Нестора, він відслужив своє в армії (їхні обличчя ми знаємо власне з фотографій у царських одностроях) і як артилерист брав участь у Першій світовій війні. Страхіття фронту так вплинули на нього, що, демобілізувавшись, Карпо присягнув більше ніколи не брати зброї до рук. У 1918 році йому було сорок сім років, він мав дев’ятеро дітей і добробутом численної родини переймався більше, ніж революцією, анархізмом і великою історією, мимовільним свідком якої він був. У нього заховались дружина й діти Омелька, діти Савки, Євдокія Матвіївна, пізніше й Нестор також. Разом двадцять сім осіб. І ця хата стоїть донині, на вулиці Трудовій, 144. Це низький, невеликий будинок із трьома прохідними кімнатами, складно собі уявити, як натовп Махнів міг там уміститися.