Ленін випитує про ситуацію на Україні (яку вперто називає «південною Росією»), про ставлення селян до революційних гасел. Він закидає анархістам фанатизм, утопізм і відсутність реалістичного бачення майбутнього. Помітивши однак невиразну міну Махна, він робить йому комплімент щодо його конкретності й ставить у приклад. Нестор Іванович, хоч і потішений лестощами, звертає проте увагу, що найкращі революційні загони на Україні воюють саме під командуванням анархістів. Свердлов радше тільки присутній при розмові, час від часу кидаючи лише «так» або «Володимир Ілліч має рацію». Це була перша й остання зустріч Леніна й Махна.
Нестор Іванович залишає Москву 12 червня 1918 року. На перон Курського вокзалу його проводжає друг і наставник з часів каторги Петро Аршинов. Махно від’їжджає без жалю, він їде в рідні краї, щоб воювати з німцями. В кишені у нього зроблені за порадою Леніна документи — тепер його звати Іван Шепель, він колишній фронтовий офіцер і вчитель з околиць Таганрога. У Курську, перед самим українським кордоном, він зустрічає Олексія Чубенка, приятеля з Гуляйполя і вже в недалекому майбутньому свого ад’ютанта. Один чіпляє собі на шинель погони штабс-капітана, другий вдає поручника. Проте у своїх ролях вони не надто переконливі. Їх мало не викривають, коли якийсь вищий офіцер влаштовує їм скандал з приводу того, що вони не віддають честь і виглядають не за статутом.
Поблизу розташованої за двадцять верст від Гуляйполя станції Гайчур штабс-капітан і поручник вистрибують з потяга і знімають мундири. Грати ролі офіцерів, що прогулюються степом, більше не має сенсу. Махно і Чубенко знаходять собі сховок у селі Воздвижівка, а про їхнє повернення відомо заледве кільком глибоко законспірованим анархістам. У сере-дині липня Нестор Іванович пробирається до Гуляйполя, де певний час переховується в хатах друзів. Ризик величезний, адже в селі його знають усі, досить заголосно вимовити одне слово, один раз необережно визирнути у вікно. Нестерпна ситуація: він наче і в Гуляйполі, а не може вийти на вулицю. Навіть до вбиральні мусить ходити крадькома.
Посеред ночі з 25 на 26 липня на горищі в Микити Лютого зустрічаються Нестор Махно, Олексій Чубенко, Сидір Лютий, Семен і Пантелей Каретнікови, Олексій Марченко й Захар Гусар. Присутні погоджуються, що настав час протидіяти чужинським військам, які хазяйнують в околиці, й гетьманській владі. Повинен бути створений добровольчий партизанський загін, що підтримуватиме місцевих селян і не допустить грабунку їхнього майна. Власне цієї паркої липневої ночі народжується рух, пізніше названий махновщиною. Учасники таємної зустрічі не уявляють, що їхній загін із восьми осіб перетвориться невдовзі на багатотисячну армію. Це не сниться навіть сповненому революційної екзальтації Махнові. Ніхто й гадки не має, що вже незабаром верховодити буде найбільш непоказний серед них.
III
Люди тут — довгожителі, але щоб почути з вуст свідка історію махновщини, я спізнився щонайменше на тридцять років. Кілька ровесниць Нестора Івановича дожили до епохи пізнього Брежнєва. Справжньою рекордсменкою була проте братова анархіста Варвара Петрівна — начебто в добрій формі аж до самої смерті, вона прожила сто дев’ять років. Народжена 1866 року, вона бачила Нестора Івановича ще прекрасним немовлям. Вона з’явилась на світ, коли селяни в Російській Імперії щойно п’ять років тішилися скасуванням кріпацтва, а Джессі Джеймс тероризував Дикий Захід. Померла в 1975-му, коли англійська публіка дивилася перший концерт Sex Pistols, а двійко друзів із середньої школи — Пол Аллен і Білл Ґейтс — заснували фірму Microsoft Corporation.
«Бабця Вара» лежить у місці, яке відвідує кожен, хто потрапив до Гуляйполя невипадково. Неподалік від хреста пам’яті жертв голодомору на невеликому пагорбі стоять бляшані недолугі пам’ятнички з вицвілими фотографіями. Родина Махнів. Варвара Петрівна лежить у першому ряду. На нагробній фотографії, зробленій уже на схилі життя, вона лагідно всміхається. Поруч спочиває її єдиний, навіки молодий і красивий чоловік Омелян. Він і Карпо, який лежить дещо позаду, загинули тому, що були братами Нестора Івановича. Часи були такі: того, хто сам не кидався у вир подій, течія все одно несла за собою. «У деякі епохи намір жити спокійно перетворюється на підривну програму», — писав у «Роздумах про громадянську війну» Павел Ясєніца.