Сам Волін приєднався до руху дещо пізніше. За словами злостивого Миколи Герасименка, білогвардійця, автора спогадів про махновщину, «своєю розтріпаною постаттю, що не визнавала води, гребеня та щітки, він нагадував недолікованого божевільного», проте був анархістом із міжнародним іменем та стажем. Він походив із Воронежа. Засуджений до заслання, втік до Франції, пізніше протягом якогось часу діяв серед робітників у Сполучених Штатах. 1917 року організував анархістську пропаганду в Петрограді. Був одним із засновників і фактичним керівником Конфедерації Анархістських Організацій України «Набат».
Саме від її імені він з’являється серед махновців. Переслідувані більшовиками набатівці вважають, що Батько очолить третю, анархістську революцію. Волін та його соратники хочуть надати махновщині більш ідеологічного характеру й керувати рішеннями Махна. Але передусім вони намагаються не допустити союзу махновців із більшовиками.
З кількаособового загону партизанів махновці за неповних півроку перетворилися на грізну армію, здатну проводити серйозні операції. На початку грудня їх було вже три, може, навіть чотири тисячі. Більшість тягала досить важкі, але прості за конструкцією гвинтівки Мосіна. Наприкінці грудня розігнана силами Директорії більшовицька рада у Катеринославі звернулась до махновців з проханням про допомогу. Проте взяття під контроль столиці губернії відрізнялося від тероризування сіл на півдні України. Тут не досить кавалерійської атаки і тачанок, існувала серйозна небезпека, що селяни погубляться й розпорошаться у великому промисловому місті. Однак Махновці утнули фортель, гідний Одисея.
Раннього ранку 27 грудня вони сіли в потяг, який щоденно возив на роботу робітників катеринославських фабрик. Махновці не вирізнялись у натовпі, лише під одягом ховали зброю. Вони блискавично зайняли вокзал, а ціле місто після запеклих боїв перейшло до їхніх рук 30 грудня. Попри суворі заборони Махна і виконувані ним власноруч вироки солдати кинулись грабувати багату столицю губернії. Вони нападали на будинки, склади й крамниці, обкрадали перехожих, ґвалтували жінок — таких важко налякати смертною карою. До них, зрештою, швидко долучилися більшовицькі підрозділи та міський люмпен-пролетаріат.
Війська Директорії знову з’явились у передмістях Катеринослава вже наступного дня. Махновські загони, що невпевнено рухались у замкненому просторі міста, розпочали панічний відступ на лівий берег Дніпра, що перетинає місто. Багато партизан намагалось перейти замерзлу ріку, але під тягарем сотень ніг і копит крига почала тріскати. Майже шістсот осіб втопились або загинули в перестрілках з військами супротивника. Махно переконався, що захоплення міст дорого коштує, а їх утримування є ще складнішим для його нетерплячих, звиклих до блискавичних рейдів, солдат. До всього більшовики не дозволили махновцям вивезти зброю, захоплену на військових складах. П’ять днів у Катеринославі зиску не принесли.
Спогади Махна, писані у Парижі, обриваються власне у грудні 1918 року. Видані у трьох томах, тридцять два місяці з життя Нестора Івановича пригнічують своєю деталізованістю й багатослівністю. Махно не був людиною пера. Через схильність до заглиблення у дрібниці він також ніколи не довів до кінця свого твору. Неописаними залишились майже чотири роки, найбільш драматичні для руху і для нього самого. Час видатних тріумфів і сповнених гіркоти поразок. У грудні 1918 року махновщина стояла на порозі найважливіших звершень, а водночас на початку шляху до загибелі.
Віктор Яланський, онук Карпа Івановича Махна, точно знає, як загинув його дід. Був православний Святвечір 6 січня 1919 року. Махновці розквартировувались у сусідньому селі, коли до Гуляйполя увійшов загін білих казаків. Вони зупинились біля хати Карпа Махна, де, як їм доповіли, ховався впродовж певного часу його молодший брат. Батька не застали, часу на церемонії не було. Господаря витягли з хати і почали бити. Карпо, навіть якби й хотів, не міг погамувати їхньої цікавості: він не знав, де переховується Нестор. Казаки залишили його врешті непритомного у яру неподалік і повернулись до хати, щоби потовкти тарілки й горнята, розтрощити столи, подерти одяг і забрати, що вдасться. Вони намагались підпалити хату, але вкрита товстим шаром снігу стріха не хотіла займатись. Врешті вони застрелили собаку. Карпо дочвалав до хати і помер.