Хата стоїть, як стояла. Нині на Трудовій, 144 мешкає дружина Віктора Яланського Любов Федорівна. Перед білою халупкою, під здичавілими яблуньками сидить на лавці Батько Махно, встановлений коштом «патріотів гуляйпільської землі», товариства «Громада». Раніше Батько був зроблений з гіпсу, але після першої зими з нього почала облазити фарба, а хтось відірвав йому пальця. Діячі «Громади», місцеві підприємці, запропонували Любові Федорівні, що поставлять Нестора Івановича як належиться, на роки.
— Як думаєте, що я їм відповіла? — вона лукаво всміхається. — «На чорта мені ваш Нестор? Буду дивитися на нього, коли мені вода крізь дірки в даху ллється? Одна стіна штахетами підперта, ось-ось завалиться, а разом із нею вся столітня хата».
Громадівці гідно впорались із завданням, будинок Карпа має новий бляшаний дах, глиняні стіни зміцнені.
— Обережно, низький одвірок! — застерігає Любов Федорівна. Всі в родині Махна були низькорослі.
Справді, стеля при вході до хати має щонайбільше метр вісімдесят заввишки. Впродовж певного часу тут розміщувався штаб махновського війська, відбувалися наради командирів. Член махновського штабу Льова Задов, описаний у спогадах як велетень, напевне набив собі об цю стелю не одну ґулю. У хаті чисто, підлога вкрита килимами, на стінах висять вишивки. З фотографії на телевізорі з усмішкою спостерігає за гістьми онучок Любові Федорівни у формі десантника. Одне з приміщень — пам’ятна кімната Махна, родинні фотографії, вирізки з газет, тут можна також придбати дармовис або магніт на холодильник із Нестором Івановичем. Однією з найбільших цікавинок є бідний бурий плащ другої дружини Батька Галини Кузьменко, який вона залишила тут під час відвідин у сімдесятих роках. Він висить у поліетиленовому мішку, щоб його не з’їла міль.
Коли Любові Федорівні сумно, вона відкриває зошит, до якого просить записуватись усіх відвідувачів хати Карпа. Це, зрозуміло, здебільшого «східняки», мешканці східної України, але трапляються й екзотичніші подяки: від французів, що знімали тут фільм у 2005 році, чи від каталонського телебачення з Барселони. Іспанці заплатили чотириста гривень за те, щоби господиня приготувала їм традиційну українську вечерю з борщем, салом і самогоном. Вони так добре веселились, що один із них забув забрати кашкет ФК «Барселона». Любов Федорівну тішить ця зацікавленість, але коли я запитую її думки про Нестора Івановича, вона стає обережною і відповідає часто вживаною у Гуляйполі формулою: «Мене завжди вчили, що це був бандит».
У січні 1919 року махновські шереги налічували вже майже двадцять тисяч солдат, поділених на батальйони, що контролювали певні райони. Попри декларацію «волі», анархістська армія Махна не спиралась винятково на добровольців. Загони Батька, як кожна армія у світі, постійно потребували рекрутів, не обов’язково відданих ідеї і переконаних у правильності спільної справи. Не всі мріяли про робітничо-селянську революційну республіку, і вже точно небагато було готових ризикувати задля неї головою.
Махновцями ставали занадто часто люди не надто підприємливі або не достатньо багаті, щоб уникнути «добровільної» служби. Прадід народженого у Гуляйполі в польській сотні Олега Сліпченка відкупився від армії двадцятилітровим жбаном меду. Проте партизани щоразу шукали в Гуляйполі наступних «добровольців», тому прадід проводив ночі в чагарнику понад річкою. Під чорними знаменами він не повоював ані хвилини, але попри це 1938 року був розстріляний як махновець.
Обов’язок постачати рекрутів лежав на сільському старості. Розв’язуючи у мирний час головним чином суперечки з приводу межі, він тепер сідав зі списком мешканців і вирішував, кого буде шкода найменше. Староста перетворювався на володаря життя і смерті. Отже, першими йшли сільські пияки (і так користь від них була мізерною), злочинці, підо-зрілі лобуряки, словом, усі, хто псував молодь і спричиняв клопоти. Коли їх забракло, до Батька посилали сиріт, за якими все одно не було кому плакати, а згодом бездітних, що не мали родини на утриманні. Слідом за ними — чужі, приїжджі, до яких згуртованій сільській спільноті було трохи байдуже. Перша група, найбільш дика й деморалізована частина армії, яку називали раклами, себто бандитами, псувала махновцям репутацію. Саме вони першими бігли мародерствувати, ґвалтувати, палити й грабувати. Повалення влади, знищення тюрем, розгін поліції були лише прекрасним приводом.