І
Львів і Запоріжжя розділені понад тисячею кілометрів, які зношені українські потяги долають за двадцять годин. Краєвид змінюється повільно. Пагорби Галичини, що колись називалася Східною Галіцією, і розлогі орні рівнини Поділля плавно переходять в іржавий, випалений сонцем степ. Лише бетонні перони вокзалів і продавці-розносники всюди однакові. У вагоні чути вже переважно російську з характерним для українців горловим «г» замість «ґ». Позаду залишаються знайомі за звучанням назви міст — Тернопіль, Вінниця. Колишні колгоспні поля поступово набувають ознак степу. Місцями краєвид перетворюється на місячний — глибокі, розлогі виробки, оточені териконами. Мертвота занедбаних фабрик, застиглих конвеєрів і самотніх коминів. Ні на що не придатні мамонти радянського індастріалу. На шляху Кривий Ріг, місто, збудоване вздовж однієї шістдесятикілометрової вулиці. На парканах повторюється напис «НАТО — НІ». Шахти і металургійні заводи. Тому земля — яскраво-червоного кольору. Червоний наліт на будинках, вимащені червоним брудом робітники дивляться на вагони. Вночі потяг проходить через Дніпропетровськ, місто за розміром майже як Варшава, серце радянської ракетної промисловості. Над ранок у Запоріжжі перетинаємо Дніпро.
Запоріжжя — одне з найзабрудненіших міст в Україні. Воно відоме щонайменше трьома речами. По-перше, величезними підприємствами — автомобільним заводом, що впродовж років випускав «запорожці» (а тепер серед іншого — «опелі»), і металургійними комбінатами. По-друге, річковою греблею Дніпрогес. Це вершинне досягнення радянської технічної думки було збудоване у 1927-1932 роках. У 1941 році під час відступу Червона Армія висадила її в повітря. Греблю відбудували після війни. Її створення призвело до затоплення славетних, знаних з літератури про наддніпрянських козаків, кам’яних порогів. Сьогодні ця гігантська споруда все ще виглядає велично, хоча, мабуть, стогне під тягарем автомобілів, які нею проїжджають. Третя принада — острів Хортиця. Тут до 1775 року була Запорозька Січ — столиця Козаччини. Нині тут розростається музей з велетенськими сучасними батальними картинами. На одній з них польський шляхтич має виразні риси Міхала Жебровського.
Від Запоріжжя до Гуляйполя залишається сто кілометрів, які найкраще проїхати маршруткою. Найгірше буває по п’ятницях. Поляки б сказали, що подорожні виглядають як сардинки в банці. Українцям стиснуті пасажири нагадують оселедців у діжці. Місцева автоінспекція регулярно попереджає про суворий контроль і високі штрафи. У жовтні 2010 року така переповнена маршрутка потрапила під потяг. Загинула сорок одна особа. Побачивши патрульну машину, пасажири, що стоять у проході, присідають навпочіпки. Крізь бічну шибу видно міліціонера, що, посміхаючись, погрожує пальцем водієві. В динаміках російська попса. В Україні ніколи не чути західних хітів, Брітні Спірс має тут свої російські відповідники. Кордон із Польщею — це також щільний кордон поп-культури. За вікнами пропливає степовий краєвид. Чисті кольори пір року: білий взимку, зелений навесні, жовтий влітку і рудий восени.
Але щоб побачити справжній український степ, треба потрапити до заповідника. Наприклад, на межі Донецької та Запорізької областей. Заповідник займає чотириста гектарів, бур’яни там — як книжка пише: погойдуються поза витоптаною стежкою, сягаючи пояса. Туристам до фотографій позує худий кінь, який має переносити уяву в часи, коли степ був широкий і вільний. Але якщо вийти на один із двох пагорбів, які височіють над заповідником, виявиться, що його з усіх боків оточують соняшникові поля. Диких піль уже не існує.
Упродовж віків степом котилися хвилі кочівників. Скіфи, половці, печеніги вздовж і впоперек сходили безлісні простори, залишаючи по собі лише кургани й кам’яних ідолів у вигляді воїнів. Коли у ХVIII столітті південні окраїни Російської Імперії[1] почали заселяти перші поселенці, кам’яних воїнів загнали до роботи у господарстві. Одним дозволили стояти, підпираючи паркани й стіни. Інші, відповідним чином відшліфовані, впали на животи, перетворившись на корита для свиней. Втім, трагедія кам’яних воїнів була такою ж непомітною, як і зміни, здійснені в безкрайому степу першими поселенцями. Справжня революція прийшла допіру в тридцятих роках ХХ століття, коли багатогектарні поля колгоспів обсадили деревами. Вони повинні були захистити орні землі від буревіїв і затримувати сніг, який, танучи, наводнював землю. Але хоч дерева, як і оброблювані поля, назавжди змінили вигляд степу, велич простору приголомшує дотепер.