Головнокомандувачем об’єднаних військ стає власне Григор’єв, Батько — головою Воєнно-революційної ради, його брат Григорій — начальником штабу. Уранці об’єднана армія повинна вирушити на фронт. Загони веде Григор’єв, а Махно на чолі ста двадцяти кавалеристів долучається до Галини, що поїхала раніше відвідати батьків. Кузьменкам не подобається обранець доньки. Тато, колишній залізничний службовець, відкрито демонструє свою неприязнь до Махна. В напруженій атмосфері дому батьків дружини Нестор Іванович проводить десять днів.
Об’єднану армію Махно наздоганяє у селі Сентове. Він вислуховує скарги солдатів: Григор’єв не враховує думки союзників і уникає сутичок із білими. Він відступає, тільки-но на горизонті з’являються денікінці. Махно не збирається й далі бавитися в кота й мишку. Він приймає рішення, на яке чекають усі: Григор’єва слід ліквідувати. Проте це треба зробити так, щоби його солдати на звістку про вбивство отамана не схопились за зброю.
План не надто вишуканий: для початку — провокація Чубенка. Ад’ютант Махна під час мітингу відверто говорить, що союз має тимчасовий характер, бо Григор’єв — контрреволюціонер. Він називає його царським слугою й офіцером, в очах якого виблискують золоті погони. Це ненависний символ старого порядку, його носили царські офіцери і все ще носять денікінці. Серйозна образа для людини, що вважає себе революціонером. Союзник вимагає пояснень. До приміщення сільської ради заходять Григор’єв, його охоронець, Батько, Чубенко і п’ятеро махновців.
Чубенко непомітно витягає з кишені револьвер, знімає з запобіжника і стає так, щоби зброю не було видно. Григор’єв стоїть перед Чубенком в очікувальній позі. Ад’ютант Махна перераховує звинувачення: сприяння куркулям, експлуатація бідняків, союз із Денікіним. Він нагадує Григор’єву навіть про шістдесят пар сукняних штанів, які той віддав знайомому багатію. І це в час, коли махновці воюють напівголі. Отаман намагається заперечувати, але Чубенко пояснює, що заперечення позбавлені сенсу. Махновці схопили білих офіцерів, які прийняли їх за солдатів Григор’єва. Ті мали при собі відповідь від Денікіна.
Отаман втрачає голову. Він намагається вихопити з кобури пістолет, але Чубенко зблизька стріляє йому в обличчя. Всі на мить завмирають… але отаман не падає. Він стоїть оглушений з опаленою скронею і, не надто вірячи власному щастю, з вигуком: «Ой, Батьку, Батьку!» — кидається навтіки. У Махна здають нерви. «Бий отамана!» — кричить він і сам кидається за Григор’євим. Солдати на подвір’ї чують серію приглушених пострілів. Це Чубенко вганяє зрадникові кілька куль у спину. Цього разу влучних. Але в той самий час, користуючись сум’яттям, охоронець Григор’єва цілиться у Батька. Один із махновців в останню мить блокує пальцем спусковий гачок. Нестор прошиває охоронця п’ятьма кулями навиліт.
Тепер потрібно діяти швидко. Чубенко заскакує на коня і мчить до своїх. Треба оточити село й роззброїти григор’ївців. Наказ виконується блискавично, частина арештованих відразу заявляє про своє бажання приєднатися до Махна. У штабі арештовують одного з командирів Григор’єва й скарбника. Махновці поводяться так, наче хочуть стерти сліди ганебного союзу. Діють нещадно. Обидва григор’ївці гинуть, забиті камінням на майдані. Так убивають скажених псів, а не вчорашніх товаришів зброї. Лише Бондареві, начальнику григор’ївського штабу, вдається втекти й зникнути без сліду. Натомість Махно видає наказ висунутись у напрямку найближчої залізничної станції. Звідти він надсилає у Кремль телеграму: «Усім, усім, усім. Ми вбили відомого отамана Григор’єва. Махно».
У воєнній веремії злочин стає буденністю, а безкарність є його спільником. «Якийсь хлопчисько років 12-13 підійшов до розстріляного офіцера, який ще був живий, і, взявши важкий камінь, з усієї сили пожбурив в обличчя пораненому. Поранений захрипів, і з рота повалила рожева піна… — Так його, так! Ха-ха-ха! Бий, бий! — крикнув хлопцеві один із махновців. Похвала подіяла: викотивши очі на лоба, мала тварюка з люттю накинулась на півживе тіло й почала вибивати каменем зуби. За весь час перебування в полоні я не бачив жахливішої й дикішої сцени», — писав білогвардієць Анатолій Бінецький. Чубенко згадував, що махновець Калашніков виделкою видлубував очі полоненим у Бердянську.