Махновці й більшовики в Олександрівську нагадують двох людей, що намагаються одночасно переступити поріг. Вони мовчки штовхаються, ніби ненароком наступаючи одне одному на пальці й копаючи в кісточки. Жоден не хоче поступитись. «Кожен із нас, хто був в Олександрівську, відчував, що зіткнення з Махном неминуче, але не можна в такій важливій справі вирішувати все самому», — писав Левензон. Більшовики чекають на рішення штабу й Воєнно-революційної ради. А в місті безперервно відбувається якась колотнеча. Махновці, які передбачливо зайняли винокурні, видають більшовикам спирт винятково на медичні цілі, наче роблячи ласку. Водночас агітатори Повстанської армії проникають до червоних загонів з горілкою: «Вип’ємо, братчику, за наше звільнення».
Рішення щодо махновців приймаються на найвищому рівні. Воєнно-революційна рада вустами командувача 14-ї армії Ієроніма Уборевича передає найсвіжіші директиви начдивові Йоні Якіру, що діє на Україні. Литовець російською пояснює молдаванинові, як чинити з українськими селянами. А за ниточки до того ж тягне грузин. Це не жарт, а лише характерна картина з буденності більшовицького інтернаціоналу. Уборевич: «Товариш Сталін щойно передав розпорядження Півдфронту запропонувати армії Махна виступити на захист Радянської Республіки проти поляків у районі Мозиря... Цей наказ є лише певним політичним маневром; ми найменше сподіваємося на позитивні результати у сенсі його виконання Махном... Наказ заздалегідь використайте для агітації, що махновці повинні не лише свої хати захищати, а, як і вся робітничо-селянська армія, боротися на інших фронтах. Якщо цього не забажають зробити, значить, вони вороги і зрадники».
Звідки підозра, що махновці не захочуть воювати на польському фронті? Повстанська армія складається з українських селян, що — як слушно зауважили більшовики — воюють, захищаючи свої господарства. Махновці билися, зневажаючи смерть, на своїй землі, але триваліша відсутність в рідних краях зменшувала їхній запал. Успіхи Повстанської армії були можливими також завдяки широкій підтримці місцевого населення.
Похід на Польщу не входив до їхніх планів, бо махновці усвідомлювали, якими є істинні наміри більшовиків. Червона Армія легко б розправилась із махновцями на Західній Україні чи за межами Радянської Росії. Додатковим приниженням для Батька був той факт, що жоден із важливих більшовицьких діячів не звернувся до нього. Радянська Росія передала свій наказ вустами цілком пересічного командира батальйону на прізвище Покровський. Махновці, як і очікували більшовики, відповіли, що про виконання вимог Кремля не може бути й мови. Повстанська армія повертається до Гуляйполя. Махновці знову опиняються поза законом.
Повстанці воюють безперервно впродовж багатьох місяців, багато хто хворий на тиф. Моральний дух падає. Після повернення в рідні краї штаб оголошує для вояків місячну відпустку. Мабуть, і без цього рішення армія розійшлась би по домівках. Зброя захована, кулемети прикидані сіном. Смертоносні тачанки знову перетворюються на старі добрі сільські брички, а махновці — на терплячих і працьовитих господарів. Околицями крутяться вже загони Червоної армії, тому напівпритомного, важко хворого на тиф Батька ховають у Дібрівці. Червоні займають Гуляйполе 19 січня і розстрілюють серед інших двоюрідного брата Махна Григорія. Члени штабу переходять у глибоке підпілля. Більшовики хочуть розправитися з Батьком та його армією раз і назавжди.
Розгортається широка пропагандистська акція, що представляє махновщину як бандитський і безідейний рух, керований куркулями. Червоноармійцям (включно з командирами) заборонено вести розмови з солдатами Батька. В район Гуляйполя відправляють головним чином китайські та латвійські загони. Чужаки не ремствуючи виконують накази і мають менше співчуття до людей, з якими не можуть порозумітися. Загони Червоної армії знищують вогнища опору артилерією та гарматами, а схоплених повстанців розстрілюють. Репресії спрямовані на сільське населення, підозрюване в симпатіях до Батька. Арештовують членів родин найважливіших махновців.
Особливим, бо дуже особистим і щирим документом махновського руху є невеликий зошит із каліграфічно виписаним на обкладинці ім’ям і прізвищем: Феня Гаєнко. Він містить щоденник, який охоплює період від 19 лютого до 28 березня 1920 року. Напис на обкладинці оманливий, хоч зошит справді спочатку належав Фені. Його таємницю відкрили Віктор Яланський і Лариса Верьовка. Як виявилося, Феня подарувала зошит своїй найкращій подрузі — Галині Кузьменко.