«Матінка Галина» почала описувати в зошиті буденність махновщини. Доля розпорядилась так, що це хронікарство тривало лише трохи більше місяця. Коли притиснуті частинами Червоної армії махновці відступали з Гуляйполя, біля брички з особистими речами Фені й Галини вибухнув снаряд. Переляканий кінь кинувся вбік і шугонув на найближчий пагорб. Бричка розвалилась на бездоріжжі, а речі, що лежали на ній, зокрема й зошит, попадали у весняне болото. Збирати їх не було часу.
Відтак зошит потрапив до рук такого собі Гусєва з Кавалерійського полку 42-ї стрілецької дивізії. Щоденник написаний українською, і червоноармієць перекладає його російською. За словами Галини, він дописує і прикрашає деякі епізоди, особливо ті, що компрометують Батька. При цьому він робить безліч граматичних помилок, перекручує назви населених пунктів і прізвища. Вміст зошита з’являється у більшовицькій пресі як «Щоденник дружини Н. І. Махна — Галини Андріївни Кузьменко (Гаєнко)» з приміткою: «Точність із оригіналом звірив ад’ютант... Гусєв». 1923 року Аршинов у першому виданні «Історії махновського руху» виправляє помилку в назві, проте зазначає, що на його думку Галина Кузьменко не вела жодного щоденника. Нічого дивного: про чорний зошит в лінійку знала лише Феня Гаєнко.
А про що пише Галина? Незалежно від ступеня втручання Гусєва, це гнітюча картина життя в страху і напруженні. Махновців переслідують, мов дичину. Вони рідко можуть собі дозволити розкіш двічі ночувати в одному і тому ж місці. Показовим є один із перших записів. 20-21 лютого махновський загін займає Гуляйполе. «Дуже змерзли й потомились наші хлопці…, але нагородою за цю працю і муки у кожного повстанця було усвідомлення того, що і жменька слабких фізично, але сильних духом людей, натхненних однією великою ідеєю, може робити великі справи», — пише вона патетично. Проте оптимістичний тон за мить зникає, бо щойно загін розходиться по домівках, у центрі села починається стрілянина, й знову треба втікати.
Дня не минає без сутичок чи розстрілів більшовицьких агентів. Мабуть, тому опис подій має монотонний вигляд. Очевидно, що не це цікавить Галину, хоча вона завжди ретельно записує кількість узятих у полон і вбитих з обох боків. Значно кращі описи боїв залишив начальник штабу Віктор Білаш. У щоденнику ж найцікавішим є те, що перебуває на марґінесі, наче між рядків. Записи спостережень, власних дилем, звичаїв, що панують у загоні. Де-не-де промайне якесь особисте зауваження. І описи природи, цілком відсутні в тогочасних спогадах. Сірі, сльотаві дні голодної пори тягнуться повільно. Хоча іноді дедалі тепліше весняне повітря повертає надію на майбутнє.
27 лютого. Жахливо замучили коней і самі змучилися. Дорога дуже важка — сніг намок, і майже половина його вже розтанула. Ні саньми, ні тачанкою їхати неможливо.
5 березня. Сьогодні все тихо й спокійно. Надворі світить сонце, і разом із вітерцем добре сушить. Сніг майже весь розтанув — залишився лише в ярах і балках, а на пагорбах уже підсохло і пробивається молоденька травичка. Озимина в степу починає зеленіти. Вчора бачила в полі мишу, яка вилізла з землі, відчувши весну.
20 березня. Повернулися додому. Раптом дивимося — з-під минулорічного листя пробилась і розквітла блакитна квіточка, а там друга, третя. Ми почали збирати ці перші весняні квіти (у нас їх називають бриндушами) — заповідь скорого тепла і сонечка.
Кузьменко описує прості людські історії, які не цікавили хроністів махновщини.
1 березня. ...побачили [у Варварівці] дідка з обрізом, який вийшов, щоб убити жінку Кольченка, яка їхала із загоном. Дідок цей був батьком Кольченка, у нього живе перша дружина сина з трьома дітьми. Обурений вчинком сина, старенький батько разом зі зганьбленою невісткою вирішив, що в усьому винна «вона»… До дідуся під’їхали хлопці й кажуть: «Віддай, діду, обріз». «Беріть, — каже він, — я і без обріза її, підлюку, вб’ю». Хлопці, сміючись, проїхали. Проїхав іншим провулком і син із кавалерією, і «вона» на тачанці, а дідок постояв, потупцяв на місці, подивився нам услід і поплентався назад у село.
13 березня. ...Один дядько з Успенівки поскаржився в штаб на колишнього повстанця, який побив дівчину — племінницю дядька — і [двоюрідну сестру] його сина... Дівчина колись зустрічалася з повстанцем. За час його відсутності закохалася в іншого хлопця, з яким зустрічається й тепер. Повернувшись додому, повстанець знову почав залицятися до цієї дівчини, а коли вона відмовила, побив її, а потім і її двоюрідного брата. За якийсь час повстанець пізно ввечері підійшов до хати побитого хлопця й почав викликати його надвір, щоби «помиритися». З хати ніхто не вийшов і попросили приходити миритися вдень. Повстанець наполягав на своєму і пообіцяв кинути у вікно бомбу. Тоді дядько — батько хлопця — вистрелив у повстанця й поранив його. Тепер повстанець обіцяє, що після одужання він уб’є дядька. Наші вислухали все це і відіслали всіх по домівках, попередивши повстанця: якщо він буде мститися, то з ним у наступний приїзд розправляться.