Більшовики іґнорують наступ Вранґеля, що набирає швидкості. У травні на Україну відправляють польського комуніста Фелікса Дзержинського. «Залізний Фелікс» поєднує тепер функції керівника ЧК, народного комісара з внутрішніх справ і командира тилів південно-західного фронту. Його метою є ліквідація Махна. Більшовики переконані, що махновщина, позбавлена голови, розпадеться сама. «Залізний Фелікс» завзято береться до роботи.
Для початку він поширює чутки, що Махно приєднався до Вранґеля, пізніше висилає до махновського регіону армію шпигунів і провокаторів. Ув’язненим повстанцям він пропонує значні суми за вбивство Батька. Проте перевірені в Росії методи ЧК на Україні виявляються малоефективними. Замахи на життя Махна викриті, шпигуни ліквідовані, а чуткам ніхто не вірить. Селяни виявляються відданими і вірять у легенду отамана, натомість дезінформовані більшовики не можуть локалізувати противника. Махно врешті залишає рідні краї і влаштовує рейди українським лівобережжям.
VII
У Новоспасівці, селі, з якого походило багато махновських командирів, безліч мешканців служили на кілька фронтів. Вони кланялись білим, червоним, а як треба було, то й Махнові. Йде, отже, одного разу Іван Кувшинка, командир Батькового загону, а назустріч ведуть його сусіда Федота. «Куди ви його ведете?» — питає Кувшинка. «Рострілювати ведемо, бо він білий», — кажуть махновці. «Який же це білий, коли це мій сусід!». «Якщо ти ручаєшся, що це твій сусід, то ми його одпустимо», — відповідають махновці. Минуло два місяці. Кувшинка потрапив у полон до білих. Вже мали його розстріляти, аж тут прибіг Федот і став кричать, що ніякий це не махновець, а його сусід. Так і одпустили Кувшинку, — розповідає Іван Миколайович Шиман з Осипенка.
(Випадок описано у книжці Івана Кушніренка
і Володимира Жилінського «Гоп, куме, не журись...»).
Махновські гасла знаходять потужний відгук на всій лівобережній Україні. Влітку 1920 року загін Батька долає шлях загальною протяжністю в півтори тисячі кілометрів. Дорогою він поглинає загони місцевих ватажків, збирає добровольців і дезертирів, з якими не дає собі ради Червона армія. Дезертири — це здебільшого українські селяни, але, згідно з Віктором Білашем, на бік Батька стає також батальйон, сформований з латишів і китайців. Це один із тих загонів, що мали добити махновщину. На думку керівника махновського штабу, влітку 1920 року Повстанська армія на сорок п’ять відсотків складається з недавніх червоноармійців.
У цей самий час усередині руху відбувається незначний розкол. Арон Барон і кілька анархістів з «Набату» намагаються впливати на рішення штабу й копати під Батька. Вони збирають проти нього внутрішню опозицію і вимагають розпочати анархістський експеримент на зайнятій території. Барон — революціонер із міжнародним досвідом. Він долучився до анархістської діяльності 1906 року в Києві. Через кілька місяців утік з-під арешту і переїхав до Сполучених Штатів, працював у профспілках, видавав газети, організовував страйки. До України повернувся 1917 року.
Він і його товариші хотіли б грати в русі першу скрипку. Вони мають власні плани й амбіції, які через диктаторські замашки Махна не можуть бути реалізовані. Проте їм не вдається переконати ані махновських командирів, ані повстанців. Селянській армії виявляється не по дорозі з анархістами. Вони не розуміють одне одного. Боячись переслідування з боку махновської розвідки, анархісти втікають до Харкова.
Наприкінці літа махновці залишаються вагомою силою, проте їхні збройні запаси вичерпуються. Повстанська армія знову опиняється перед добре знайомою проблемою. Загони мусять заощаджувати набої, тому намагаються фронтальними атаками провокувати рукопашні бої. У ніч із 28 на 29 серпня махновці несподівано наштовхуються у нічній пітьмі на більшовицьку бригаду. Червоноармійці швидше орієнтуються в ситуації і відкривають вогонь із кулеметів. Обстріл вибиває з сідел перші ряди махновської кавалерії. Махно й Куриленко отримують поранення в ноги, але завдяки темряві залишаються живими. Більшовики навпомацки стріляють на висоту голови піхотинця, а не кавалериста. Позбавлені командування, махновці все ж долають розгубленість. Більшовиків побито.
Рани головних командирів, особливо Махна, виявляються серйозними. Повстанська армія не має доброго лікаря, тим більше — хірурга. Є лише кілька самозваних фельдшерів, здатних вправити вивихнуте плече чи зашити поверхневу рану, але в Батька розтрощене коліно, і він мусить потрапити в професійні руки. Нелегко знайти фахівця у степових селах. Врешті, після п’яти днів пошуків, розтрушений на тачанці й припорошений Батько опиняється на операційному столі. Кості вже неможливо поскладати, лікар вважає, що обов’язковою є ампутація. Напівпритомний Махно і чути про це не хоче й урочисто обіцяє застрелити хірурга щойно прокинеться. Ногу залишають, але впродовж наступних півроку Батько не може самостійно сісти на коня. Він командує з тачанки. Коліно долягатиме йому аж до самої смерті.