Гасла махновців вичерпали себе, їхній час просто минув. Український селянин, якого безперервно кидало по фрон-тах — спочатку світової війни, потім громадянської — хоче нарешті відпочити. А махновці наче забулись у боротьбі. Навесні 1921 року багато хто з них, певно, вважає, що село зрадило спільну справу. Воно відкинуло прекрасну мрію про справедливий світ, який усім дає згідно з потребами, дозволило більшовикам залякати себе. Махновці дивляться на селян як військові на цивільних. Зі зверхністю, може навіть зневагою. Страх перед посиленням репресій вони вважають за легкодухість. Адже на їхніх знаменах майорить: «Жити вільно або померти».
З плином часу це нерозуміння й зверхність перероджуються в агресію. Втративши терпіння, махновці намагаються силою отримати від селян їжу, коней чи нічліг. Вони залякують і експлуатують їх не менше за більшовиків. Із захисників вони перетворюються на переслідувачів. Доходить до братовбивчих боїв. Деякі господарі навіть кличуть більшовиків, аби ті прогнали непроханих гостей. Олександр Тарановський, колишній начальник штабу Повстанської армії в Криму, гине, спалений селянами на багатті. Таку жахливу смерть треба собі заслужити.
Є ще один чинник, який призводить до того, що навесні 1921 року село відвертається від Батька. Голод. Усе починається восени 1920 року, коли продовольчі загони Червоної армії відбирають у селян більшість запасів зерна, призначеного на муку й посів. Більшовики називають це «надлишки». Найгірше на Поволжі, на Доні й південній Україні. Після сухої осені 1920 року й морозної, але майже безсніжної зими приходить, ніби за іронією, тепла, сонячна весна. Замучені селяни знають, що найгірше для них ще попереду.
Влітку в них знову майже повністю відбирають жалюгідний урожай, щоб відправити його у великі промислові центри. На землеробській південній Україні починається страшний голод. Старе прислів’я: «Неврожай від Бога, голод від людей», — справджується й цього разу. Нині багато істориків вважають, що лихо було викликане навмисно, аби придушити опір бунтівного села. Голодні селяни не мають сил боротися. Більшовики вчаться нового, дієвого методу здійснення тиску. Голод 1921 року — це зловісна прелюдія до Голодомору 1932-1933 років.
Із багатьох місць лунають голоси невдоволення політикою більшовиків. До непокірних усюди ставляться однаково жорстоко.
Військовий порт у Кронштадті, штаб Балтійського флоту, 28 лютого 1921 року. Команда броненосця «Петро-павловск», який стоїть на рейді, вимагає вільних таємних виборів до рад, свободи об’єднань, слова і преси. Крім того, вони хочуть свободи розпоряджатися землею для селян і звільнення політичних в’язнів. Наступного дня шістнадцять тисяч городян, що зібрались на мітинг, приймають цю резолюцію одноголосно. Проти голосують голова Всеросійського центрального виконавчого комітету Михайло Калінін, присланий сюди, щоб виправити ситуацію, і комісар Балтійського флоту Микола Кузьмін. Назавтра, у зв’язку з повторюваною інформацією про підготовку більшовиками штурму, в місті скликають Тимчасову революційну раду. Її очолює матрос Степан Петриченко.
3 березня більшовики поширюють по радіо чутки, що за бунтом моряків стоять «білогвардійці» та «французька контррозвідка». Кронштадт опиняється в ізоляції. Більшовики бояться, щоб бунтівними настроями не заразився розташований неподалік Петроград. Усіх підо-зрюваних у симпатіях до бунтівників, а також родини особового складу кронштадтської фортеці ув’язнено.
7 березня Троцький видає наказ про штурм. Частинами, що рухаються на Кронштадт через скуту кригою Ботнічну затоку, командує Тухачевський. Попри те, що червоноармійці вдягнуті в білі маскувальні халати, штурм відбито. Кронштадт не отримує з материка ні допомоги, ні навіть сигналів про підтримку, на яку дуже розраховує. І мешканці міста, і солдати Червоної армії дезінформовані й постійно бомбардовані пропагандою. Більшовики обстрілюють острів і в результаті масованої атаки врешті займають Кронштадт 16 березня. Частині моряків вдається втекти по крижинах на територію Фінляндії. Членів Ради, що залишились у порту, розстрілюють. Багатьох полонених висилають у табори на далеку Північ.