Користуючись захистом, махновці намагаються знайти собі місце в нових реаліях. Найбільше клопотів завдає їм брак грошей. Історії про накопичені Батьком багатства, що з’являються в той час у пресі, — це пропагандистський прийом більшовиків. Оповіді про схований у степах величезний скарб Махна — це чергова версія легенди про золотого коня, закопаного Стєнькою Разіним. Батько напевно не є багатим, якщо наймається працювати на тартак. Це його перша робота за п’ятнадцять років. З огляду на труднощі з пересуванням він отримує якісь легкі завдання. Льова Задов продає золотий перстень, єдиний цінний предмет, яким володіє загін. Так само Діана й Галочка, коні Махна й Галини, знаходять своїх покупців. Тварини, звиклі до степових просторів, тепер мусять тягати цеглу на будівництві. Дружина Батька, згадуючи у розмові з Віктором Яланським це сумне видовище, не шукає легкої аналогії з власною долею.
Проте румунів урешті перестає розважати гра в піддражнювання більшовиків. Влада в Бухаресті не хоче серйозно псувати собі стосунки з Республікою Рад. Батькові дають зрозуміти, що його подальше перебування в Румунії небажане. Тому Махно вирішує попросити про притулок у Польщі — країні, що з огляду на недавню війну точно не піддасться більшовицькому тискові. 11 квітня 1922 року Махно в супроводі румунської поліції опиняється на прикордонному переході в Снятині. На польський бік, окрім нього самого й Галини, переходять ще п’ятнадцять махновців. Це люди, які вже не вірять у можливість повернення на Україну. В Румунії залишається з-поміж інших один із найвідданіших командирів і друзів Батька — Льова Задов.
На збережених фотографіях ми бачимо велетенського чоловіка з невинною дитячою посмішкою. Казали, що з полотна на одну його сорочку можна було пошити одяг на цілу родину. Льова Задов, відомий також під псевдонімом Зіньковський, народився в єврейському рільничому поселенні Веселе. Анархіст, він пройшов через царську в’язницю і воював у Батька з листопада 1918 року. В останні місяці руху був його ад’ютантом. Батько писав до Аршинова, що Задов опікувався ним і «носив його на руках, як дитину», коли він був поранений і не міг нормально пересуватись. Після інтернування в Румунії Льова разом із молодшим братом Данилом працював лісорубом. 1924 року Задови вирішили повернутись на Україну.
Невідомо, чи їм набридли труднощі еміґрантського життя, чи охопила туга за рідним краєм. Можливо, їх переконали повернутись радянські агенти. В ті часи до переможених супротивників більшовики ставились радше поблажливо.
Попри це Льова й Данило провели близько року в радянській в’язниці. Переконливих доказів їхньої злочинної діяльності знайдено не було. Радянська влада шукала людей із бойовим досвідом — і таким чином брати Задови знайшли роботу в НКВС. Данило потрапив до Харкова, Льова — до Одеси. З документів відомо, що старший Задов виявився здібним енкавеесником: перетрясав прибережні зарості й глухі села в пошуках диверсантів і контрабанди. Він неодноразово отримував подяки, премії і навіть нагородний маузер із золотим гравіюванням «За бойові заслуги».
Разом з успіхами прийшла стабільність: в Одесі Задов створив сім’ю, 1926 року в нього народився син Вадим. Але як і у випадку багатьох інших амністованих махновців, ідилія тривала не надто довго. У вересні 1937 року Задова арештували. Його звинуватили в організації анархістського заколоту й засудили за участь у троцкістській організації. Щоб не було сумнівів, додали ще співпрацю з англійською розвідкою. Через рік Данила й Льову Задових розстріляли в Києві.
Льову Задова увічнив у відомому «Ходінні по муках» Олексій Толстой. Книжка розповідає про російську інтеліґенцію у буремні роки революції і війни (спочатку Першої світової, потім — громадянської), на другому плані розвивається розлога махновська сюжетна лінія. Один із головних героїв роману, колишній білогвардійський офіцер Рощин, потрапляє до рук Льови Задова — одного з головних, за версією автора, діячів махновського руху. Свій роман Толстой писав упродовж кільканадцяти років, які в неспокійних умовах Радянської Росії дорівнювали кільком епохам. Перший і другий томи з’явились наприкінці двадцятих років, у відносно ліберальний період. Третій том, найслабший — головним чином через нахабно пропагандистський характер — побачив світ 1940 року, після сталінської великої чистки. Мабуть, тому Толстой зображує Задова, донедавна відважного енкавеесника, як тупого садиста.