1990 року, напередодні розпаду Радянського Союзу, шістдесятичотирирічний син Льови отримав листа із повідомленням про посмертну реабілітацію його батька. Вадим Задов, полковник-пенсіонер, нагороджений двома орденами й двадцятьма двома медалями, розпочав листування з працівниками Верховного суду СРСР. На підставі розсекречених документів вдалося встановити, що тіло колишнього махновця спочиває у братській могилі в Биковні під Києвом. Полковник Задов отримав написану у в’язниці автобіографію батька, його фотографію, а також — як компенсацію — еквівалент двох його місячних окладів. У 1999 році, щоб повернути добре ім’я Льові, Вадим власним коштом видав книгу «Правда про Зіньковського-Задова Лева Миколайовича — анархіста, чекіста». Ідеальну біографію радянського героя.
Для Другої Речі Посполитої Росія була ворогом номер один. Преса щоденно повідомляла про викриття більшовицьких мереж, друкарень, провокаторів. Більшовик викликає страх і ненависть. Більшовик прагне повалити існуючий лад і відібрати нелегко виборену незалежність. Більшовик підступний і не зупиниться ні перед чим. На тлі таких настроїв не дивує той факт, що до всіх утікачів зі сходу у Польщі ставляться з великою підозрою. Особливо ж до людей, що називають себе революціонерами. Тому Батько, Галина Кузьменко й п’ятнадцять махновців просто з кордону потрапляють до в’язниці у Станіславові. Після залагодження формальностей всю групу висилають до табору для інтернованих у Стшалкові.
Табір не надто відрізняється від в’язниці. Територія оточена колючим дротом і пильно охороняється, там панують суворі правила. В таборі головним чином тримають петлюрівців і білогвардійців. Перші викликають у поляків особливо прикрі й незручні докори сумління: солдати, що пліч-о-пліч із військами Пілсудського йшли проти більшовиків у 1920 році. Вони вірили, що, захищаючи Річ Посполиту, борються за незалежну Україну. Але коли загроза минула, виснажені війною поляки домовились із Радянською Росією. Ризький мир, підписаний 18 березня 1921 року, перекреслив надії Петлюри на відродження Української Народної Республіки. Пілсудському довелось тоді звернутися до розчарованих союзників з відомими словами: «Я перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую…».
Стосунки між утримуваними в Стшалкові складаються по-різному. Зрештою, тут перетиналися люди, що в недавній громадянській війні стояли по різні боки барикади. До того ж ізоляція, неминучість спільного перебування на невеликому просторі. Частина утверджується у своїх переконаннях і залишається в стані перманентного конфлікту з ідейними ворогами, інші жваво зав’язують контакти. За словами Галини, група петлюрівців визнає авторитет Махна, проте існують також свідчення про планований замах на Батька. Ймовірно, його рятує особисте заступництво Петлюри. На території табору починає свою гру також радянська розвідка. Водночас СРСР через урядові канали домагається екстрадиції Махна.
Після піврічного перебування в таборі Махна, його дружину і двох колег — Івана Хмару та Якова Домашенка — перевозять до Варшави. Батько з товаришами потрапляє до камери міської тюрми на Мокотові, Галина опиняється в установі на вулиці Дзєльній. Тут у жовтні 1922 року з’являється на світ дочка Махна Олена (її називали Люсею). Ув’язнених звинувачують у змові проти цілісності польської держави. Метою їхньої діяльності нібито була організація — у взаємодії з радянською владою — збройного повстання у Східній Галичині й відокремлення її від Речі Посполитої. Звинувачуваним загрожує покарання до восьми років ув’язнення. Провідні євро-пейські анархісти — Себастьян Фор, Рудольф Рокер і Емма Ґольдман — надсилають польській владі ноту протесту. Діячі закликають пікетувати польські дипломатичні представниц-тва. Болгарські терористи погрожують напасти з бомбами на посольства.
Суд за головування судді Гжибовського починається 27 листопада 1923 року. Справа викликає неабияке зацікавлення громадськості, хоч і залишається дещо в тіні судового шляґера тих днів — процесу поручника Валерія Баґінського й підпоручника Антонія Вєчоркевіча. Офіцерів звинувачують у створенні терористичної організації, яка за вказівкою радянських служб використовувала бомби для замахів на цивільні й військові цілі. Справа є особливо голосною через те, що Баґінський — це нагороджений хрестом Virtuti Militari герой більшовицької війни. Провина офіцерів не викликає сумнівів, доказова база потужна, багато свідків дають свідчення проти них. Поважні газети й продажна бульварна преса щодня публікують розлогі звіти з процесу.