Хоча вже пізно, суддя Ґжибовський приймає рішення не затягувати справу до понеділка. Вирок оголошують о 22.20 у суботу: всіх обвинувачених визнають невинними. Публіка приймає рішення суду з задоволенням, обвинувачені — з радістю й недовірою. Багато глядачів наближаються до їхньої лави й по черзі тиснуть руку Махнові, Кузьменко, Хмарі й Домашенкові. Батько ставить автографи в пам’ятних альбомах, які йому передають із зали. Преса швидко втрачає інтерес до отамана. Репортери рубрик «Із зали суду» переносять свою увагу на процес Адольфа Кубліка, який убив ломом Болєслава Скурчинського, що затримав орендну плату.
Невдовзі четвірка недавніх обвинувачених залишає в’язницю, але польська поліція не спускає з них очей. Влада переконана, що Батькові вдалося щасливо уникнути заслуженого покарання. Махно, Кузьменко й мала Олена, яку батько називає Люсею, отримують розпорядження оселитися в Торуні, в готелі для інтернованих.
Загалом справа — попри висновки експертів і допити понад тридцятьох свідків — залишається незрозумілою. Скидається на те, що Махна намагалися скомпрометувати. Але кому це могло бути потрібно? І з якої причини? Галина підозрювала, що махновці стали жертвою радянсько-польської змови. Інтриґа нібито мала стати приводом для передачі Махна совєтам. Ця гіпотеза однак містить принципово слабкий пункт: поляки не видали б людину, звинувачену в антидержавній змові, її ініціаторам.
Якщо за ниточки тягнули саме совєти, чому операцію проведено так бездарно? Чому першу скрипку в ній грав недоумкуватий Красновольський, а листи були зашифровані по-дитячому простим способом? Можливо, совєтам йшлося не про засудження Махна, а лише про те, щоб він утратив довіру в очах польської влади. Навіщо? Поляки охоче викори-стовували досвід утікачів із Радянського Союзу. Махно зі своєю харизмою й усе ще живою легендою був би дуже цінним здобутком. Хтозна, може, росіяни побоювались, що Батько на службі Речі Посполитій посприяв би дестабілізації радянської України? Не виключено, що поляки справді розраховували на таку співпрацю.
Для поляків цінність мав винятково Махно, який би з ни-ми співпрацював. Легендарний селянський ватажок і запеклий ворог більшовиків. Невловимий конспіратор, що досконало знав слабкі місця радянського апарату. Експерт із партизанської війни. Але Махно-бунтівник, який відмовляється від співпраці і є ворогом будь-якої влади, був небезпечним. Молода польська держава не могла собі дозволити розкіш іґнорування його присутності на своїй території. Відомий революціонер без заняття й копійки за душею міг бути легко завербований ворожими розвідками. Поляки мали приводи для занепокоєння, а отже, й зацікавленість у тому, щоби швидко, нехай і дещо грубо, позбутися Махна. Вистачило дати йому зрозуміти, що в Речі Посполитій він не отримає притулку. Натякнути, що наступного разу він так легко не виплутається. Якщо саме в цьому полягав задум польської влади, то завдання було виконано на відмінно.
IX
Махно в еміґрації. Пригнічений, хворий, передчасно постарілий чоловік, що намагається звести кінці з кінцями. Родинні клопоти, страхітлива бідність, самотність. У цій картині немає нічого героїчного. Мабуть, саме тому в біографіях останні десять років його життя завжди сором’язливо обмежуються кількома сторінками. Махно в еміґрації — це герой, чий час минув, але слід розповісти його історію до кінця. Адже навіть ці останні роки оповиті легендою. Кожна історія має кілька версій, кожна подія набуває глибокого значення. Махно виступає то постаттю першого плану, а то — сірим статистом. Для багатьох він — живий символ, людина горда й незламна попри зрадливість долі. Для інших — деґенерат, що з кожним роком усе глибше занурюється в алкоголізм і вбогість. Який Махно справжніший?