В її очах Махно — це людина, що шукала спокою, але одночасно погано переносила забуття. Він не зносив критики і був категоричним, але морально чистим і порядним. Непристосований до звичайного життя, зі смішною звичкою говорити заголосно і надто пафосно про речі прозаїчні. Люблячий батько, що важко переживав кожного потиличника, даного дочці. Романтик, який ділився з Метт мріями про те, що хотів би повернути час і вести нормальне життя українського селянина. У своїй «Невідомій революції» Волін описував Батька як різкого й неприємного алкоголіка. Метт стверджувала, що Махно взагалі не пив і вже точно ніколи не напивався (однак їхній контакт обірвався наприкінці двадцятих років). Воліна й Галину Кузьменко вона зобразила як людей невірних і вкрай недоброзичливих до Батька.
Проте спогади Метт важко визнати достовірними, оскільки вона продемонструвала в них велику схильність до очорнення особливо неприємних їй людей. Наприклад, вона пише, що Кузьменко намагалася перерізати горло Батькові, коли той спав. У неї нібито був роман із якимось петлюрівським офіцером, і вона не бачила іншого способу завершити стосунки з Махном. Батько прокинувся в останню мить, але в шарпанині колишня дружина поранила йому обличчя. Звідси — пояснює Метт — великий шрам на щоці в революціонера.
У 1974 році Галина Кузьменко лаконічно описала Вікторові Яланському розрив із Нестором Івановичем: «Наші шляхи розійшлися». Метт злісно стверджувала, що Галина зв’язалася з Воліним, але це неправда. Подружжя залишалось у гарних стосунках. Якийсь час Галина регулярно відвідувала з донькою хворого Махна, пізніше з огляду на роботу переїхала до іншого міста. 1928 року Нестор Іванович надіслав свою фотографію з Люсею до Гуляйполя, на адресу родини Омеляна. Маленька дівчинка усміхається з-за столу, за яким сидить замислений батько і щось записує. Напевне, саме таким він хотів у ті часи себе бачити — вільним від злиднів і хвороби, зосередженим на важливіших справах.
Цілком несподіваного удару зазнає Махно 1931 року. Аршинов, його вчитель і товариш по зброї, публікує самокритику. Він відхрещується від анархізму й анархістів, визнає історичну рацію більшовиків. 1933 року він залишає Францію і переїжджає разом із родиною до Москви. «Ми тут не живемо, а мучимось», — скаржиться він перед від’їздом Галині. Ймовірно, про амністію для нього подбав його співкамерник із царської тюрми, а тепер приятель Сталіна, Сєрґо Орджонікідзе. Аршинов оселяється в Москві під прізвищем Островський. Працює коректором. Сидить тихо, в політику не втручається, сподівається, що колишні провини йому забудуть. Його розстріляють у 1937 році під час великої чистки.
Згубні умови життя, недоїдання й, імовірно, проблеми з алкоголем викликають у Махна з кожним місяцем дедалі сильніше загострення туберкульозу. Навесні 1934 року його стан різко погіршується, і хворого кладуть до шпиталю Тенон. Французькі лікарі приймають рішення про операцію, але врятувати Батька вже неможливо. Він проживе ще кілька місяців. 24 липня Галину Кузьменко викликають до помираючого. Батько лежить на відгородженому фіранкою лікарняному ліжку із заплющеними очима. Прихід гостей вириває його з заціпеніння. «Донечко, будь здорова і щаслива, — каже він Люсі, після чого додає: — Пробачте, друзі, я дуже стомлений, хочу подрімати». І ще просить санітарку принести кисневу подушку. Ані він сам, ані ніхто з присутніх, мабуть, не думає, що це будуть його останні слова. Жодної патетичної максими, жодного бундючного вигуку. Просто: «принесіть кисневу подушку», — просить слабким голосом хвора людина. Махно помирає на світанку уві сні.
Сонячного дня 28 липня на славетному цвинтарі Пер-Лашез збирається кілька десятків осіб. Це переважно анархісти, які провели блискавичний збір коштів на гідний похорон заслуженого революціонера. Присутні також сусіди Махна, що в більшості своїй не усвідомлюють, ким він був насправді. Останки вміщують до ніші 6685 колумбарію. Латунна плита з простим написом «Нестор Махно 1889—1934» і портретом померлого. Слово бере Волін, який після скандалу довкола «Дела», ймовірно, біля смертного одра помирився з Батьком. Упродовж наступних тижнів анархістська преса по цілому світі друкує некрологи, спогади, свідчення. Невдовзі після похорону зусиллями Комітету Нестора Махна, скликаного товаришами у вигнанні, виходять другий і третій томи його спогадів за редакцією Воліна.
Волін уже ніколи не залишить Францію. На шпальтах анархістської преси він невтомно викриває злочинність совєтської системи. Після початку громадянської війни в Іспанії він якийсь часу видає в Парижі часопис Народної Конфедерації Праці, проте політичні рішення групи змушують його покинути цю справу. Він живе у злиднях, його дружина помирає. Перед самою війною переїжджає до Німа, де на прохання приятеля редагує тижневик «Terre Libre». Одночасно він працює над історією жовтневої революції, прагнучи показати її як масовий суспільний вибух, а не боротьбу політичних угруповань. Волін закінчує «Невідому революцію» в 1940 році. Під час війни він переховується від подвійної небезпеки — як єврей і анархіст. Імовірно, тоді він захворіває на туберкульоз, від якого і помирає в уже звільненому Парижі у вересні 1945 року.