1998 року в газеті «Запорізька правда» з’явилася стаття з нагоди сто десятої річниці від дня народження Махна. Автор пише в ній, що в тридцяті роки репресій зазнали (тобто були ліквідовані) сто тисяч колишніх махновців та їхніх прихильників. Цифра вражаюча, але чи реальна? Який застосовано метод і яку територію охопили підрахунки? Журналіст не посилається на жодні джерела. У найкращі часи махновщини в Повстанській армії воювало шістдесят тисяч солдат. Характер загонів був причиною того, що в шерегах відбувалась постійна ротація. Багато солдат гинуло, багато покидало військо. Ніколи не проводився детальний облік, тож неможливо встановити загальну кількість повстанців, які пройшли через армію Махна. Не багатьох солдат ми знаємо на ім’я й прізвище. Крім того, як відокремити серед сталінських жертв тридцятих років махновців від немахновців?
Не виключено, що до цих ста тисяч убитих махновців та їхніх прихильників журналіст долучив жертв Голодомору, померлих в околицях. Це недоречно, оскільки якраз це лихо торкнулось усіх досить демократично. Мільйони селян — цих, як їх називав Ленін, представників «реакційного класу» — їли псів, котів, пізніше жолуді й кору, а наприкінці одні одних. Українські історики досить одностайно говорять нині про те, що Голодомор було спричинено навмисно, щоб раз і назавжди переламати хребет непокірному селянству. Катастрофа не оминула й околиць Гуляйполя, хоч і не була тут такою жахливою, як на теренах, розташованих північніше. З голоду померли сини Карпа Махна — Іван і Пилип, а також троє дітей Омеляна — Надія, Параска і Василь.
Лише кілька гуляйпільських ентузіастів ще в часи Радянського Союзу збирали до шухляди свідчення й інтерв’ю з живими учасниками руху. Серед них був інженер гуляйпільського заводу сільськогосподарських машин і журналіст місцевої газети «Зоря комунізму» Володимир Жилінський. Ще 1984 року його виключили з партії за зберігання мікрофільму з текстом надрукованої 1926 року книжки «Гуляйпільський батько» К. Поліщука.
Відомий своєю цікавістю до історії родини онук Карпа Махна — Віктор Яланський — у власному домі був побитий міліціонерами. Він був робітником на заводі сільськогосподарських машин — наступникові відомого закладу Крюґера, де працював його двоюрідний дід. На роботі його вважали небезпечним диваком і уникали. Юрій Гром, онук Омеляна, не цікавився минулим родини, але і йому довелося нести на собі тягар історії. Впродовж років влада мучила й принижувала його, тому про Махнів він ні з ким розмовляти не хоче. Не він один. Донині багато гуляйпільців обережно підходять до цієї теми. У багатьох домах дотепер живе пам’ять про переслідування, а роки СРСР привчили людей тримати язика за зубами.
Гуляйполе лежить на сході України, і політики грають тут на просовєтських сентиментах виборців. Тому мало хто наважується говорити про Батька добре. У принципі, найкраще не говорити взагалі. У 2006 році з’явився в Гуляйполі політик із прозахідної партії «Наша Україна» Олесь Доній, який і так не особливо розраховував на голоси місцевого електорату. Проте він вирішив, незважаючи на певний спротив місцевої влади, організувати в Гуляйполі фестиваль «Махно-фест». Батько, анархіст і бунтівник, як ідол бунтівної молоді. Альтернативна музика і два дні невимушених розваг у «махновському стилі». Місцева влада боялась найгіршого. Очікувалося, що звиродніла молодь затопче клумби перед будинком культури чи зруйнує котрийсь із двох пам’ятників Леніну. До всього фестиваль мав відбутися в День Незалежності, й дехто нарікав, що анархіст Махно — це вельми непатріотичний патрон.
Сцену збудували на місці футбольного поля неіснуючого вже заводського клубу «Сільмаш» (Гуляйполе). Неподалік на чийомусь пасовищі визначили місце для наметового містечка. Перший фестиваль вдався цілком непогано. Щоправда, під кінець газони довкола стадіону були вкриті десятками нерухомих тіл, але відомо: молодість мусить відбуяти. Гуляйпільцям фестиваль сподобався. Вхід на концерти був вільний, про місце їх проведення говорили всі канали українського телебачення. Деяких мешканців навіть зачепили журналісти: «Скажіть, будь ласка, як вам подобається цей фестиваль?» — «Дякую, дуже подобається, я такої музики не слухаю, але молодь гарно розважається, і нарешті у нашому Гуляйполі щось відбувається». І справді, нарешті занепале містечко мало привід пишатися собою.