Третій фестиваль — уже цілком професійний. Прохід на стадіон загороджує шлагбаум, а охоронці перевіряють, чи глядачі заплатили за квиток. Перепусткою слугують пластикові браслети на руках. Попередні фестивалі були безкоштовні, тому при вході збирається група незадоволених. Дехто каже, що це не по-махновськи і що Нестор Іванович нагнав би організаторів за такі порядки. На жаль, Махно не може встати з могили. Цікаво, що б він сказав, якби побачив сотні футболок зі своїми портретами? Але якщо комусь патрон фестивалю не подобається, той може собі купити футболку з командувачем УПА Романом Шухевичем. Є також Степан Бандера. Здається, десь позаду сховані футболки з гітлерівським орлом, що тримає в кігтях герб України. На кожен смак.
На фестиваль з’їжджається молодь з усієї України. Субкультури розважаються тут мирно. Є скінгеди, панки, гіпі і навіть зневажені всіма емо. Щойно увійшовши на стадіон, я знайомлюся з Антоном, письменником-початківцем і студентом-юристом із Харківського університету. Він походить із Сєверодонецька на Донбасі.
З ним двоє друзів. Саша, також майбутній правник, чемпіон України з командного встановлення намету на час, і Вітя, студент інформатики, харків’янин, який зворушено зізнається, що з поляками п’є вперше. Підходять Любко і Марічка, студенти зі Львова. Він вчиться на психології в Любліні й добре говорить польською. Вона вивчає історію у Львові й підробляє співачкою в одному з місцевих ресторанів. Схоже, п’яні поляки найбільше люблять «Гей, соколи».
Ми сідаємо на землю, Саша дістає гітару, сходяться люди. Репертуар складається насамперед із пісень радянсько-російських груп: рокового «Кино» і панкової «Гражданской Обороны». Кожен вигрібає з наплічника те, що зібрав у дорогу. Вітя мешкає з батьками, тому, мабуть, він найкраще забезпечений: розкладає на землі привезені з дому коробочки з вареними яйцями і славетним українським салом. Львів’яни ріжуть кавун. Антон має банку кільки в томатному соусі.
Тут-таки неподалік ставлять намет українські націоналісти з Донецька. Виявляється, є й такі. Їхній червоно-чорний прапор мало чим відрізняється від анархістського. Кольори націоналістів поєднані в горизонтальні смуги. Анархісти тими ж барвами ділять прапор по діагоналі. Набравшись сміливості після кількох тостів, я підсідаю до них. «Я — поляк, вам це не заважає?», — питаю українською. Молодик в окулярах заспокійливо кладе мені руку на плече. «Все в порядку, ми маємо спільного ворога», — каже він і по-змовницьки підморгує. Я не впевнений, чи повинен радіти.
Для мешканців східної України Польща — розпливча-ста держава на заході. Тут для націоналістів існує лише одна загроза. Для наших друзів із Сєверодонецька й Харкова Польща — це країна вищих заробітків і меншої корупції. Спільна історія — це для них передісторія. Інше бачення мають їхні ровесники із заходу України. Вони виросли на вулицях, названих на честь українських націо- налістів, які часто відсиджували терміни в польських в’язницях. Загалом, багато що розділяє цих молодих людей. Однак вони все ж уміють знаходити спільну мову — попри те, що одні говорять російською, а інші українською.
До охорони заходу цього разу залучили військових. Сусіди-солдати не створюють незручностей. Цілими днями вони тиняються стадіоном, сумним поглядом провод-жаючи пляшки пива, випиті публікою. Часом просять закурити. Єдина проблема, що підйом і зарядка в них о сьомій ранку. Зрештою, це не має великого значення — з самого ранку нестерпно спекотно, і в нагрітих наметах неможливо спати. Все живе шукає тіні. В ранковій та обідній програмі — таємничий «кінний театр» з Луганська й українські письменники з читанням своїх книжок. Зокрема виступатиме Сергій Жадан.
Антон є авторитетом у літературних питаннях, і вся наша компанія очікує на його вердикт. «Не люблю цього постмодернізму», — кривиться він зневажливо. До озера задалеко, тому розсідаємось на каріматах в акацієвому гайку поблизу стадіону. Саша, ясна річ, із гітарою. Панки з Києва, Ігор і Ярко, приносять пляшку й копчену мойву. Хтось купив велику банку березового соку. Ми спостерігаємо, як вулицею тече в бік стадіону величезний натовп. Більшості приїжджих немає, мабуть, вісімнадцяти років.
Увечері починаються концерти. Першими виступають «Дримба да Дзиґа», які поєднують гуцульські коломийки з електронною музикою. Наступним грає панківський «Фліт» з Івано-Франківська. Натовп починає нуртувати, здіймається велетенська хмара куряви й стає важко дихати. Зіркою вечора є легендарний львівський «Мертвий Півень», який співає тексти Юрія Андруховича. Після концерту відбувається вогняне шоу. Програмою ще передбачені заходи до третьої ночі, але більшість глядачів стомлена лягає спати.