З другого боку, всі самогубці пробують боротися зі спокусою накласти на себе руки. Кожен з них десь у глибині душі добре знає, що хоч самогубство й порятунок, але порятунок жалюгідний, що до нього можна вдатися хіба що в крайньому випадку, бо, властиво, краще й шляхетніше віддати себе на поталу життю, ніж накласти на себе руки. Це знання, це нечисте сумління, яке походить в того самого джерела, що й нечисте сумління так званих самовдоволених людей, спонукає більшість самогубців довго опиратися спокусі. Вони борються з нею так, як бореться зі своїми нахилами клептоман. Степовому Вовнові теж була добре відома ця боротьба, він провадив її, часто міняючи зброю. Нарешті, десь на сорок восьмому році життя, йому сяйнула щаслива, не така вже й невинна думка, що відтоді часто його втішала. Він вирішив, що в день свого п'ятдесятиріччя може дозволити собі самогубство. Він домовився сам із собою, що того дня, залежно від настрою, матиме право вибрати, скористатися йому з запасного виходу чи ні. Тепер хоч би що з ним сталося, чи він захворів би, чи зубожів, чи зазнав горя й страждань, усе це було б тільки тимчасове, все не могло тривати довше, ніж ті кілька років, місяців, днів, число яких дедалі зменшувалося. І справді, після цього йому стало багато легше витримувати різні прикрощі, що раніше мучили б його довше, а може, навіть звалили б із ніг. Коли йому з якоїсь причини бувало ще гірше, ніж завжди, коли до порожнечі й самоти його здичавілого життя додавалися ще якісь особливі страждання чи втрати, він міг їм сказати: «Постривайте, ще два роки, і я з вами впораюся!» Потім з приємністю уявляв собі, як у день його п'ятдесятиріччя вранці надійдуть листи й вітання, а він, упевнений у своїй бритві, попрощається з усіма муками й замкне за собою двері. Хай собі подагра, смуток, біль голови й живота пошукають когось іншого.
Залишається пояснити ще одну особливість Степового Вовка, а саме, його стосунки зі світом міщанства. Для цього треба розповісти, на чому ці стосунки грунтувалися. Візьмімо за вихідний пункт ставлення Степового Вовка до всього міщанського, бо це питання напрошується саме. Степовий Вовк вважав, що він перебував цілком поза міщанським світом, оскільки не жив родинним життям і не мав соціального шанолюбства. Він почував себе то цілковитим самітником, диваком і хворобливим відлюдником, то геніально обдарованим індивідом, що стоїть вище за сіру посередність і за її дріб'язкові норми. Він свідомо зневажав міщан, пишався тим, що сам до них не належить. Проте з багатьох поглядів він жив так самісінько, як міщани: тримав у банку гроші, допомагав бідним родичам, одягався хоч і недбало, але пристойно й не крикливо, намагався ладнати з поліцією, податковими установами та іншими органами влади. Крім того, він завжди відчував глибоку, приховану симпатію до вузького світу міщан, до їхніх тихих солідних будинків з чистими садочками, бездоганно вимитими сходами, скромною атмосферою ладу й добробуту. Йому подобалося мати свої невеличкі вади і примхи, подобалося ставити себе поза міщанством, відчувати себе диваком чи генієм, а все ж він ніколи не мешкав, якщо можна так висловитись, на околицях життя, де вже немає нічого міщаського. Він не почував себе добре ні серед могутніх і виняткових людей, ні серед злочинців і покидьків суспільства, а завжди тримався коло міщан, завжди був пов'язаний з їхніми звичаями, нормами і духом, навіть якщо той зв'язок і виявлявся в протиставленні їм і бунті проти них. До того ж він виріс в атмосфері дрібноміщанськоіго виховання й не позбувся багатьох його уявлень і шаблонів. Теоретично він не мав ніякісіньких заперечень проти проституції, але сам не здатний був шанувати повію і справді дивитися на неї, як на рівну собі. Політичного злочинця, заколотника чи інтелектуального баламута, яких держава і суспільство поставили поза законом, він міг любити, як рідного брата, а вже злодія, грабіжника, вбивцю на грунті статевого збочення ― хіба чисто по-міщанському пожаліти. Таким чином, він однією половиною свого єства завжди визнавав і приймав те, що другою половиною поборював і заперечував. Вирісши в культурному міщанському домі, де панували тверді правила поведінки і звичаї, він частиною своєї душі назавжди лишився прив'язаний до цього світу і до його ладу, навіть коли у своєму індивідуальному розвитку давно вже переступив можливі в міщанському світі межі й давно звільнився від міщанських ідеалів та забобонів.