І все це дуже добре відоме Степовому Вовкові, навіть якщо йому ніколи не трапиться на очі цей нарис його внутрішньої біографії. Він відчуває, де його місце у світовій будівлі, відчуває і знає безсмертних, відчуває можливість зустрічі з самим собою і лякається її, знає, що існує таке дзеркало, в яке йому просто необхідно зазирнути і якого він смертельно боїться.
Щоб скінчити нашу розвідку, залишається розвіяти ще одну, останню фікцію, принципову оману. Всі «тлумачення», вся психологія, усі спроби зробити речі зрозумілими вимагають допоміжних засобів ― теорії, міфології, брехні, і порядний автор повинен наприкінці своєї розповіді, наскільки зможе, розвіяти цю брехню. Коли я кажу «вгорі» чи «внизу», то це вже твердження, що вимагає пояснень, бо «гора» і «низ» існують тільки в наших думках, в абстракції. Сам світ не знає ніякої гори чи низу. Словом, такою самою фікцією є й Степовий Вовк. Коли Гаррі почуває себе людино-вовком і вважає, що в ньому живуть дві ворожі одна одній протилежні істоти ― то це тільки міфологія, яка йому спрощує самоаналіз. Гаррі ніякий не людино-вовк, і якщо ми приймаємо цю бредню, яку він сам вигадав і в яку він вірить, якщо справді намагаємося розглядати й трактувати його як дволику істоту, степового вовка, то робимо це лише з однією метою: сподіваючись, що так нас легше буде зрозуміти, коли ми тепер спробуємо з'ясувати цю помилку.
Поділ на вовка й людину, на інстинкт і інтелект, яким Гаррі намагається пояснити свою долю,― це дуже велике спрощення, насильство над дійсністю, вчинене для того, щоб зрозуміло, але хибно пояснити протиріччя, яке цей чоловік виявив у собі і яке він, видно, вважає джерелом своїх неабияких страждань. Гаррі бачить у собі «людину», тобто світ думок, почуттів, культури, одомашненої і витонченої природи, а поряд ― ще й «вовка», тобто темний світ інстинктів, дикості, жорстокості, брутальної необтесаної природи. Незважаючи на цей начебто чіткий поділ його істоти на дві ворожі одна одній сфери, він час від часу переживає щасливі хвилини, коли на коротку мить вовк і людина в ньому миряться. Якби Гаррі спробував визначити, яку роль у кожній окремій миті його життя, в кожному його вчинкові, в кожному відчута ті відіграє людина, а яку вовк, то відразу опинився б! у скрутному становищі і вся його чудова вовча теорія ; розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навіть примітивний негр, навіть ідіот, не буває такою приємно простою, щоб її істоту можна було пояснити як суму двох-трьох , головних елементів; а пояснювати таку складну людину, як Гаррі, наївним поділом на вовка й на людину ― безнадійна, дитяча спроба. Гаррі складається не з двох істот, а з сотень, із тисяч. Життя його (як і кожне людське життя) коливається не тільки між двома полюсами, такими, як інстинкт і душа чи святість і розпуста, а між тисячами полюсів, між незчисленними парами протилежностей.
Хай нас не дивує, що такий освічений і розумний чоловік, як Гаррі, може вважати себе за степового вовка, що він багату і складну картину свого життя може зводити до такої простої, грубої, примітивної формули. Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе ― а особливо на себе! ― крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє «я» цілістю. Хоч як часто й грунтовно розхитує життя цю ілюзію, вона знов і знов відроджується. Суддя, який сидить навпроти вбивці, дивиться йому у вічі й раптом чує, що вбивця промовляє його голосом, відчуває в собі його імпульси, здатності й можливсті,― наступної миті вже знов стає цілістю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного «я», виконує свій обов'язок і засуджує вбивцю до страти. І коли: в особливо обдарованих, тонко організованих людських душах народжується здогад про те, що в них живе багато різних істот, вони, як кожен геній, звільняються від ілюзії про цілісність особистості й починають сприймати себе як складний організм, як поєднання багатьох «я»; та як тільки вони скажуть про це, більшість відразу запроторить їх до божевільні, покличе на допомогу науку, визнає шизофренію й захистить людство від поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навіщо нам витрачати слова, навіщо говорити про речі, які для кожного, хто вміє думати, й так відомі, і які, дроте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дійшов до того, що уявну цілість, одиничність свого «я» зважився розширити до двоїстості, він уже майже геній, чи бодай ріднений, цікавий виняток. А насправді жодне «я», навіть безмежно наївне, не буває цілістю, це надзвичайно складний світ, маленьке небесне склепіння, хаос форм, переходів і станів, спадковостей і можливостей. Але всі силкуються бачити в цьому хаосі цілість і говорять про своє «я» так, наче то просте, сформоване, чітко окреслене явище; мабуть, ця ілюзія не тільки властива кожній, навіть найрозумнішій людині, а й необхідна їй, це для неї життєва потреба, така сама, як потреба дихати і їсти.