Выбрать главу

Ця ілюзія грунтується на просі ій аналогії з тілом людини. Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває. В літературі, навіть у найрафінованішій, також за традицією показують людей начебто цілісної, монолітної вдачі. З усієї дотеперішньої літератури знавці найбільше цінують драму, і це справедливо, бо вона дає (чи мала б давати) найбільше можливостей для зображення людського «я» як поєднання багатьох його проявів ― коли цьому не заважає оптична ілюзія, через яку нам кожна дійова особа драми, оскільки вона має неповторний, притаманний тільки їй тілесний образ, здається цілісною натурою. Найвище ж наївна естетика ставить так звану драму характерів, де кожна постать виступає як чітко окреслена і однозначна цілість. Тільки з плином часу в окремих людей починає помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляємося, коли застосовуємо до наших великих драматургів чудові, але не свої, а накинуті нам античним світом уявлення про красу, які завжди виходили з видимого тіла і тому, власне, й створили фікцію індивідуальності, однозначності «я». В літературі стародавньої Індії таке уявлення було зовсім невідоме, герої індійського епосу ― не індивідуальності, а цілий клубок індивідуальностей, ціла низка втілень. І в нашому сучасному світі є твори, в яких під виглядом конфліктів осіб і характерів автор, мабуть, і сам не усвідомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликість душі. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постаті такого твору не як на окремі істоти, а як на частини, сторони, як на різні аспекти вищої цілості (чи, інакше, поетової душі). Для того, хто розглядає в такий спосіб «Фауста», його дійові особи, Фауст, Мефістофель, Вагнер та інші, зливаються в одну цілість, у якусь надособу, і тільки в цій вищій цілості, а не в поодиноких постатях, відкривається щось із справжньої природи душі. Коли Фауст промовляє слова, які знає кожен учитель і які міщанин слухає з побожним захватом: «У мене в грудях дві душі живуть», то він забуває про Мефістофеля та про багато інших душ, що також живуть у нього в грудях. Так і наш Степовий Вовк вірить, що має в грудях дві душі, вовка й людину, і вже вважає, що в грудях у нього дуже тісно. Груди, тіло завжди одні, але в них живе не дві чи пять, а безліч душ; людина ― де цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвідомлювали стародавні азіати, і в буддійській йозі докладно описано, як треба розвінчувати ілюзію індивідуальності. Смішні й суперечливі дії людей: Індія тисячу років мордувалася, щоб розвінчати ту саму ілюзію, на підтримку і зміцнення якої Захід витратив стільки ж зусиль.

З цього погляду стає зрозуміло, чому Степовий Вовк так страждає від своєї сміховинної дволикості. Він, як і Фауст, вважає, що двох душ уже забагато для одних грудей і груди мають розірватися. А їх, навпаки, замало, і Гаррі чинить страшне насильство над своєю бідолашною душею, пробуючи збагнути її в такому примітивному образі. Хоч Гаррі високоосвічена людина, а поводиться як дикун, що вміє рахувати тільки до двох. Одну частину себе він називає людиною, а другу ― вовком і думає, що на цьому кінець, що він охопив себе всього. В слово «людина» він вкладає все духовне, витончене чи хоча б привнесене культурою, а слово «вовк» ― усе інстинктивне, дике й хаотичне. Проте в житті все відбувається не так просто, як у наших думках, не так грубо, як у нашій убогій, ідіотичній мові і Гаррі впадає в подвійну оману, застосовуючи цей примітивний вовчий метод. Нам здається, що Гаррі зараховує до «людини» ті терени своєї душі, яким до неї ще дуже далеко, а до «вовка» ― частини своєї істоти, які давно переросли вовка.

Як і всі люди, Гаррі вважає, буцімто дуже добре знає, що таке людина, а насправді нітрохи не знає, хоч уві сні і в іншому стані свідомості, який важко піддається контролеві, буває, здогадується про це. Аби ж він не забував своїх здогадів, аби ж якомога краще засвоїв їх! Адже людина не щось міцне й тривале (це був ідеал античності, хоч наймудріші її представники здогадувалися, що він суперечить дійсності), а швидше спроба творця, перехідне явище, вузький, небезпечний місток між природою і духом. До духу, до Бога її жене внутрішнє призначення, а до природи, назад до матері, тягне глибинна туга; і між цими двома силами хитається, тремтячи з ляку, її життя. Те, що звичайно люди вкладають у слово «людина»,― завжди тільки тимчасова міщанська угода. Деякі найбрутальніші інстинкти ця угода відхиляє і суворо забороняє, вимагає трохи свідомості, вихованості, подолання тваринних нахилів; вона не тільки дозволяє крихту духовності, а навіть визнає її за необхідну. Така «людина», як кожен міщанський ідеал,― компромісне явище, несмілива, наївна і воднораз хитра спроба обдурити і лиху праматір природу, і невгамовного прабатька ― дух, з їхніми надто високими вимогами, й жити в золотій середині між ними. Тому міщанин допускає й терпить те, що він зве «індивідуальністю», але водночас віддає ту індивідуальність на поталу молохові ― «державі», і весь час нацьковує їх одне на одне. Тому міщанин сьогодні спалює як єретика і вішає як злочинця того, кому завтра поставить пам'ятник.