Ми говоримо тут не про тих людей, яких знаємо зі школи, з економіки й статистики, не про людей, яких мільйони ходять по вулицях і які мають не більше значення, ніж пісок у морі чи бризки хвиль під час прибою: на мільйон більше чи на мільйон менше ― байдуже, вони ― матеріал, та й годі. Ні, йдеться про людину в високому розумінні, про кінцевий наслідок довгого шляху людського становлення, про довершений взірець, про безсмертного. Генії з'являються не так рідко, як нам, бува, здається, хоч і не так часто, як вважає історія або преса. Степовий Вовк Гаррі, на нашу думку, досить геніальний, щоб зважитись на таку спробу і стати людиною, замість жалісливо лементувати через найменші труднощі і виправдовуватись тим, що він степовий вовк.
Дивно й прикро, що люди з такими можливостями вдовольняються посиланнями на степового вовка й на «ох, дві душі!», і так само дивно й прикро, що вони часто виявляють легкодуху любов до міщанства. Людині, що може зрозуміти Будду, що має уявлення про рай і пекло людського існування, не випадає жити у світі, де панує здоровий глузд, демократія і міщанські стандарти. Її тримає там тільки боягузство, а коли обмеженість того світу починає гнітити її, коли їй стає надто тісно в міщанській оселі, тоді вона все звалює на «вовка» й не хоче знати, що вовк буває найкращою частиною її єства. Все дике в собі вона зве вовком і вважає його лихим, небезпечним, страшним для міщанства, але не бачить, хоч має себе за митця з чутливою душею, що, крім вовка, за вовком, у ній живе ще багато чого іншого, що не все те, що вміє кусатися,― вовк, що в ній живуть також лис, дракон, тигр, мавпа і райський птах. І що весь цей світ, весь цей райський сад, сповнений прекрасних і жахливих, великих і дрібних, дужих і тендітних істот, гнітить і тримає в полоні казка про вовка, так само як у ньому, в Гаррі, справжню людину гнітить і тримає в полоні псевдолюдина, міщанин.
Уявімо собі сад із сотнями різних видів дерев, плодів і овочів, з тисячами різних видів квіток. Якщо садівник, який доглядає цей сад, не знає іншого ботанічного поділу, крім «їстівні» й «неїстівні», то він і не знає, що робити з дев'ятьма десятими рослин свого саду. Він повириває найкращі квітки й вирубає найкультурніші дерева чи принаймні дивитиметься на них неприхильно, з ненавистю. Те саме робить Степовий Вовк з тисячами квіток своєї душі. Того, що не вкладається в рубрику «людина» або «вовк», він зовсім не бачить. А чого тільки він не зараховує до «людини»! Все боягузливе, мавпяче, дурне й дріб'язкове, якщо воно вже не чисто «вовче», він зараховує до «людського», так само як і все сильне й шляхетне приписує вовчому в собі, тільки тому, що не зумів ще його опанувати.
Ми прощаємося з Гаррі, хай іде сам своїм шляхом. Якби він був уже серед безсмертних, уже біля мети, до якої начебто веде його тяжка дорога, то з яким подивом він, мабуть, споглядав би на ці хитання, на ці химерні, нерішучі манівці на своєму шляху, як підбадьорливо й осудливо, співчутливо й весело осміхався б він до цього Степового Вовка!
Дочитавши до кінця, я згадав, що якось уночі кілька тижнів тому написав чудний вірш, у якому теж ішлося про Степового Вовка. Я почав перегортати папери, що купами лежали на моєму столі, знайшов його й прочитав: Я вовком по світі блукаю, долаю засніжені гони, я сарну чи зайця шукаю, та бачу ― самі лиш ворони. Якби мені сарну піймати,― чи є що десь краще на світі? Як радісно здобич тримати, тремтіти з гарячої хіті, за горло тендітне вхопити, напитись пахучої крові, а потім до ранку десь вити самому в холодній діброві. Але я був би й зайцеві вже радий, це теж пожива у морозну ніч. Хоч крихту ж треба втіхи і розради невдасі, що біжить біді навстріч.
Ох, моя шерсть взялася сивиною і очі вже не бачать, як раніш, давно вовчиці вже нема зі мною, Є лиш мороз, колючий, як той ніж. І марно мрію я про кусень м'яса, душа моя від горя запеклася, і біль я свій студити снігом мушу, хай візьме чорт мою нещасну душу.