Коли я нарешті ліг спати, у вікно зазирав уже ранок, свинцевий, мокрий ранок сльотливого зимового дня. Своєї постанови я не змінив. Але тієї миті, коли я вже засинав, на краю, на самій межі моєї свідомості раптом зринуло те дивне місце з книжечки про Степового Вовка, де йдеться про «безсмертних», а за ним прийшла згадка про те, як я вже не раз, і востаннє зовсім недавно, почував себе досить близько від безсмертних, щоб в одному такті старовинної мелодії пізнати всю їхню холодну, ясну, сувору, а проте усміхнену мудрість. Згадка про це зринула, спалахнула, погасла, і на мій мозок наліг важкий, мов гора, сон.
Я прокинувся майже опівдні, і відразу переді мною, ніби в ясному світлі, постало все, що було напередодні: книжечка і мій вірш лежали на нічному столику, а з хаосу мого дотеперішнього життя спокійно й приязно вітав мене намір, остаточно визрілий під час сну. Квапитися не було куди, мій намір померти був не хвилиною примхою, а доспілим, вагомим плодом, який поволі дозрів, налився соком, обважнів, якого погойдував вітер й наступним своїм подихом мав скинути додолу.
Я мав у своїй дорожній аптечці чудовий засіб від болю, незвичайно сильну настоянку з опію, яку дозволяв собі вживати дуже рідко, часом утримуючись від неї цілі місяці; я вдавався до цього наркотику тільки тоді, коли не мав уже сили терпіти фізичних мук. На жаль, ним не можна було відібрати собі життя, колись давно я вже пробував. Мене тоді знов опанував був відчай, і я випив чималу дозу настоянки, достатню, щоб убити шістьох людей, а проте мене вона не вбила. Щоправда, я заснув і кілька тодин лежав цілком непритомний, та потім, на свій жах і розчарування, майже зовсім прокинувся від болючих корчів у шлунку, виблював усю отруту, так до кінця не опритомнівши, і знов поринув у сон. Так я перележав ніч і аж опівдні нарешті остаточно прокинувся, моторошно тверезий; мій порожній мозок горів, і я майже втратив пам'ять. Крім того довгого сну і прикрого болю в животі, отрута більше ніяких наслідків не дала.
Отже, на цей засіб не можна було розраховувати. Але я надумав так: коли знов дійде до того, що в мене не буде іншої ради, як удатися до опію, я дозволю собі вибрати не порятунок на короткий час, а порятунок назавжди, смерть, певну, надійну смерть за допомогою кулі чи бритви. Таким чином усе стало на своє місце. Чекати дня свого п'ятдесятиріччя, як хитромудро пропонувала книжечка про Степового Вовка, було, на мій погляд, надто довго, ще цілих два роки. А так ― чи це станеться через рік, чи через місяць, чи вже завтра,― брама для мене була відчинена.
Не можу сказати, що ця постанова дуже змінила моє життя. Я трохи збайдужів до своїх злигоднів, почав легковажніше ставитись до опію і вина, мені стало трохи цікавіше, доки я зможу терпіти,― і це все. Вагоміші наслідки для мене мали інші події того вечора. Я ще не раз перечитував трактат про Степового Вовка, інколи з захватом і вдячністю, ніби з його сторінок промовляв до мене якийсь невидимий чарівник, що мудро керував моєю долею, а інколи з глумом і зневагою, бо мені здавалося, що автор трактату дивився на все надто тверезо й це розумів особливого настрою і напруження, якими було позначене моє життя. Може, те, що в трактаті писалося про степових вовків і про самогубців, було влучним, розумним спостереженням над людьми певної категорії, певного типу, дотепною абстракцією; що ж стосується моєї особливої, унікальної долі, моєї особи, моєї власної душі, то мені здавалося, що в ці тенета її не спіймати,― надто грубо вони були сплетені.
Проте найбільше цікавила мене та галюцинація видиво на церковній стіні, дивне оголошення з миготливих світляних літер, що будило в мені такі великі надії й так перегукувалося з трактатом. Мені так багато обіцяно, могутній голос того невідомого світу так розпалив мою цікавість, що я часто й довго думав про все це. І дедалі виразніше промовляло до мене застереження, яке було в тому написі: «Не для всіх!» І далі: «Тільки ддя божевільних!» Отже, я, мабуть, божевільний, дуже далекий від «усіх», якщо мене досяг той голос, якщо до мене промовив той світ. Господи Боже, хіба я давно вже не відірвався від того життя, яким живуть усі, від буття й мислення нормальних людей, хіба давно вже не схибнувся, не стою осторонь від них? А все ж таки найглибшими закутками душі я добре розумів цей заклик, пораду стати божевільним, відкинути розважність, скованість, міщанську обережність, поринути в бурхливий, не обмежений ніякими законами світ душі, уяви.