— Взагалі мене вже запрошено,― мовила вона, зацікавлено звівши на мене великі, ясні очі,― але мій партнер, видно, застряв у барі. Ну, ходімо!
Я обняв її і зробив перші кроки, ще здивований тим, що вона мені не відмовила. Вона швидко помітила, як я танцюю, і повела мене сама. Танцювала вона чудово, і мене захопив її ритм. На хвилину я забув усі правила, всі Гермінині настанови і просто полинув за нею. Я відчув її тугі стегна, швидкі, пружні коліна і, дивлячись у її молоде, осяйне обличчя, признався, що танцюю вперше в житті. Вона підбадьорливо всміхалася, відповідаючи на мої захоплені погляди й компліменти не словами, а легенькими, граційними рухами, які ще дужче запалювали і зближували нас. Захоплений, щасливий, я міцно тримав правою рукою її за стан, наслідував кожен порух її ніг, рук, плечей і, на свій подив, жодного разу не наступив їй на ногу. Коли музика замовкла, ми обоє зупинилися й заплескали в долоні. Так ми плескали, аж поки танець не заграли знов, і я, закоханий, сповнений побожного захвату, ще раз старанно виконав увесь ритуал.
Коли танець скінчився,― мені здавалося, надто швидко,― вродлива дівчина в оксамитовій сукні залишила мене. і біля мене раптом з'явилася Герміна, що весь час дивилась на нас.
— А бачиш? ― схвально мовила вона й засміялася.― Ти помітив, що жіночі ноги ― це не те, що ніжки стола? Ну, молодець! Тепер ти вже, хвалити Бога, фокстрот умієш танцювати, завтра візьмемося до бостону. А за три тижні буде бал-маскарад у залах «Глобуса».
Оркестр перепочивав, і ми посідали. До нас підійшов чарівний саксофоніст, пан Пабло, кивнув головою і сів біля Герміни. Мабуть, він таки був дуже близьким її приятелем. Але мені, признаюся, того першого вечора він зовсім не сподобався. Він був гарний, нічого не скажеш, стрункий і вродливий, але більше ніяких вартостей я в ньому не побачив. Вільно почувати себе в усіх мовах йому теж було не важко, бо він, власне, взагалі нічого не говорив, тільки проказував окремі, найуживаніші слова: «прошу», «дякую», «так», «звичайно», «га», тощо, які, щоправда, знав багатьма мовами. Сеньйор Пабло не тільки нічого не говорив, а, мабуть, майже нічого й не думав. Його справою було дути в саксофон у джазовому оркестрі, і їй, здається, вродливий кабальєро віддавався з любов'ю і пристрастю. Часом, граючи, він раптом починав плескати в долоні чи якось інакше виявляти свій захват, наприклад, голосно, протягло гукав: «О-о-о», «Га- га-га», «Алло!» Він, мабуть, тільки на те й жив на світі, щоб мати вродливе обличчя, подобатися жінкам, но сити наймодніші комірці та краватки і багато перснів н пальцях. Він сидів біля нас, усміхався, поглядав н овій годинник і дуже спритно скручував цигарки,― оц~ була вся його участь у нашій розмові. В його темних, гарних очах креола, в його кучерявій голові не жила ні яка романтика, не зринали ніякі проблеми, ніякі думки. Приглянувшись до нього зблизька, я побачив, що це писаний екзотичний напівбог був задоволений із себе трохи розпещений молодик із приємними манерами, та й годі. Я завів із ним мову про його інструмент і про тембр у джазовій музиці. Інший на його місці побачив би, що мав справу з давнім шанувальником і знавцем музики. Але його ця тема зовсім не цікавила. І поки я, з ввічливості до нього, чи, власне, до Герміни, сказати б, закладав теоретичні основи джазу, він невинно всміхався не звертаючи ніякої уваги на мої зусилля. Мабуть, він і гадки не мав, що до джазу і крім джазу існувала ще якась інша музика. Він, безперечно, був милий, гарний хлопець, його великі порожні очі чарівно всміхалися, але в нас із ним, здавалося, не могло бути нічого спільного,― все, що для нього було важливе і священне, для мене не не мало ніякого значення. Ми походили з протилежних частин світу й не мали жодного спільного слова. (Та згодом я довідався від Герміни дивну річ. Вона розповіла мені, що Пабло після того вечора їй сказав, щоб вона ставилась до мене якомога лагідніше, бо я дуже нещасний. І коли вона спитала, з чого він зробив такий висновок, він мовив: «Бідолашний, бідолашний чоловік. Глянь, які в нього очі! Він не вміє сміятися!»)
Коли темноокий музикант залишив нас і оркестр заграв знов, Герміна підвелася.
— Тепер ти можеш потанцювати й зі мною, Гаррі,- Чи вже не хочеш?
Цього разу я з нею теж танцював легше, вільніше й радісніше, а все ж не так захоплено, забувши про все на світі, як із тією дівчиною. Герміна захотіла, щоб я її вів, і ніжно, легко, мов пелюстка квітки, відтворювала кожен мій порух. Тепер я в ній відчував і знаходив усю ту звабу, що хвилями напливала на мене, вона теж духмяніла жінкою і коханням, її танець теж ніжно й інтимно співав чарівну, закличну пісню статі,― а все ж таки я не міг зовсім вільно й весело відповісти на той поклик, не міг цілком забутись і віддатися. Герміна була мені надто близька, була моєю товаришкою, сестрою, моїм двійником, вона була схожа й на мене самого, й на мого при- теля з юнацьких років Германа, мрійника, поета, натхненного товариша моїх інтелектуальних злетів і захоплень. Коли я потім сказав їй про це, вона відповіла: