— Згода,― холодно мовив я.― А все-таки не годиться ставити на один рівень Моцарта й найновіший фокстрот. І не однаково, чи ви граєте людям божисту, вічну музику, чи дешеву мелодію-одноденку.
Коли Пабло почув, що я підвищив голос, на обличчі в нього зразу ж з'явилася чарівна усмішка, він пестливо погладив мене по руці й лагідним тоном сказав:
— О, шановний пане, ви, певне, маєте цілковиту слушність з тим рівнем. Ставте собі Моцарта, Гайдна і «Валенсію» на який завгодно рівень, я нічого не маю проти! Мені однаковісінько, не я маю вирішувати, що ставити на який рівень, мене ніхто про це не питає. Може, Моцарта гратимуть ще й через сто років, а «Валенсію» забудуть уже через два роки,― на все Божа воля. Бог справедливий, він усім нам визначить вік, і кожному вальсові й кожному фокстротові також, він напевне зробить добре. А ми, музиканти, повинні робити свою справу, виконувати свій обов'язок і своє завдання: повинні грати те, чого людям найдужче хочеться цієї хвилини, і грати так гарно, так майстерно, так палко, як тільки зможемо.
Я зітхнув і здався. З цим чоловіком дарма було сперечатися.
Дуже часто в мені старе й нове, біль і радість, страх і втіха дивно перепліталися між собою. То я був у раю, то в пеклі, але здебільшого і там і там заразом. Давній і новий Гаррі то запекло сварилися, то жили в мирі. Часом здавалося, що давній Гаррі остаточно пропав, помер і його поховано, а тоді раптом він знов з'являвся, наказував новому Гаррі, тероризував його, все знав краще за нього, а той, маленький, молодий, соромився, мовчав і давав себе загнати в глухий кут. Іншим часом новий Гаррі брав давнього за горлянку й люто душив його. Скільки тоді було стогону, скільки смертельних сутичок, скільки думок про бритву! Але часто мука й щастя напливали на мене однією хвилею. Таку хвилину я пережив через кілька днів після свого першого прилюдного танцю, коли ввечері зайшов до своєї спальні й з невимовним подивом, страхом і захватом побачив, що на ліжку в мене лежить красуня Марія. З усіх несподіванок, які мені досі влаштовувала Герміна, ця була найприголомшливіша. Бо я ані на мить не сумнівався, що це вона послала мені в ліжко цю райську пташку. Як виняток, я той вечір пробув не з Герміною, бо ходив до кафедрального собору послухати старовинну церковну музику в доброму виконанні,― то була чудова, сумна мандрівка в моє колишнє життя, в країну моєї молодості, у володіння ідеального Гаррі. У високому готичному соборі, гарне сітчасте склепіння якого примарно оживало й рухалося в мерехтливому світлі кількох свічок, я слухав твори Букстегуде, Пахельбеля, Баха і Гайдна, знов ходив улюбленими, давніми стежками, знов чув прекрасний голос співачки, з якою колись приятелював і спів якої не раз давав мені величезну втіху. Звуки старовинної музики, її невмируща гідність і святість збудили в моїй пам'яті піднесення, захват і радість моєї молодості. Сумний, відчужений, я сидів на високих хорах, гість на годину в цьому шляхетному, благословенному світі, що колись був моєю домівкою. Під час виконання одного дуету Гайдна з очей у мене раптом полилися сльози, я не дочекався кінця концерту, відмовився від зустрічі зі співачкою (о, скільки чудесних вечорів провів я колись з артистами після таких концертів!), нишком вийшов із собору і стомлена подався нічними вуличками, на яких то тут, то там за вікнами ресторанів джазові оркестри грали мелодії з теперішнього мого життя. О, яким прикрим непорозумінням стало моє життя!
Тієї ночі, блукаючи містом, я довго міркував про свій дивний зв'язок із музикою. Мені не вперше спадало на думку, що такий самий зворушливий, але й фатальний зв'язок з музикою мають усі німецькі інтелектуали, що це їхня доля. В німецькому інтелекті панує матріархат, зв'язок з природою у формі гегемонії музики, якого не знає жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову, без слів, яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її нездатне мати. Замість якомога вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. І, розкошуючи у володіннях музики, серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів і настроїв, які ніколи не змушують, щоб їх утілювали в життя, німецький інтелект проґавив безліч своїх" справжніх завдань. Ніхто з нас, інтелектуалів, не почував себе добре в дійсності, ми для неї були чужинці й вороги. Тому і в нашій німецькій дійсності, в нашій історії, в нашій політиці, в нашій громадській думці роль інтелекту така мізерна. Так, я часто міркував про це й не раз відчував палке бажання брати участь у творенні дійсності, бути активним і відповідальним за щось, замість постійно цікавитися самою лише естетикою та мистецькими й інтелектуальними вправами. Та щоразу все кінчалося тим, що я відмовлявся від цих своїх намірів і скорявся долі. Панове генерали й промисловці мали цілковиту слушність: з нас, інтелектуалів, було мало пуття, ми були нікому не потрібною, далекою від дійсності, безвідповідальною публікою, дотепними базіками. Тьху, хай йому чорт, де бритва?