Выбрать главу

Він завів мене до своєї кімнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик і заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотів мені показати.

— А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте,― мовив він.― «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадує нам, що ми високо розвинені істоти». Гарно! І це за вісімдесят років до Ніц- ше! Але я мав на думці не цей вислів. Хвилиночку... Ось він. Слухайте: «Більшість людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народжені для суходолу, а не для води. І, певна річ, вони не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачає в мисленні своє покликання, той, хоч і може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутає суходіл з водою й колись потоне.

Тепер Степовий Вовк справді зацікавив мене, і я трохи посидів у нього. А після цього ми часто розмовляли, коли зустрічалися на сходах чи на вулиці. Спершу під час цих коротких розмов, так само як під час розмови про араукарію, мені здавалося, що він трохи глузує з мене. Але я помилявся: він відчував до мене справжню пошану, як і до араукарії. Він був твердо переконаний у тому, що попав із суходолу у воду, відірвався від свого коріння, і його справді часом могла захопити звичайна, найбуденніша річ, наприклад, пунктуальність, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося мені кумедним перебільшенням, таким собі дивацтвом освіченого нероби, грайливою сентиментальністю. Але я дедалі більше впевнювався, що зі свого порожнього свіїу, позбавленого живого повітря, світу вовчої самоти й відчуженості, ВІН справді дивився на наш тісний міщанський світ з любов'ю і захватом, як на щось міцне й надійне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашній затишок, куди йому нема дороги. Він кожного разу, коли зустрічався зі служницею, що приходила до нас прибирати, доброю, порядною жінкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тітка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити білизну або що в нього на пальті відривається ґудзик, він слухав її на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крізь якусь щілину в цей маленький мирний світ.

Уже під час нашої першої розмови там, біля араукарії, він назвав себе Степовим Вовком, і це також трохи здивувало і спантеличило мене. Що за химерне прізвисько? Але скоро я не тільки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тільки Степовим Вовком, та й досі не міг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав і прибився до нас, до міста з його стадним життям,― годі знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несміливої відчуженості, його дикої натури, його тривоги, його туги за домашнім теплом і його безпритульності.

Якось мені випала нагода спостерігати за ним цілий вечір. Це було на симфонічному концерті; я, на свій подив, виявив, що його місце недалеко від мого й він мене не помічає. Спершу виконували якусь річ Генделя ― гарну, шляхетну мелодію, проте Степовий Вовк сидів, глибоко поринувши у свої думки, і, видно, не сприймав ані мелодії, ані того, що його оточувало. Байдужий до всього, самітній, чужий, він сидів, опустивши очі, і обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке. Потім заграли інший твір, коротку симфонію Фрідемана Баха, і я вражено побачив, що вже після перших звуків мій загадковий сусід почав усміхатися; він цілком підпав під чари музики і, мабуть, забув про все на світі, бо хвилин із десять здавався таким радісним, замріяним, що я більше дивився на нього, ніж слухав музику. Коли симфонію дограли до кінця, він прокинувся від своїх мрій, випростався і ніби хотів підвестися й вийти, але все-таки лишився й дослухав останній номер концерту ― «Варіації» Регера, твір, який багатьом видається трохи задовгим і втомливим. Степовий Вовк, що спершу слухав уважно й доброзичливо, також розчарувався; він засунув руки в кишені й знов заглибився у свої думки, але вже не радісні й солодкі, а сумні, може, навіть неприємні, обличчя його немовби погасло, знов стало безбарвне й сіре, весь він набув вигляду старої, хворої, невдоволеної людини.

Після концерту я знов побачив його на вулиці й пішов слідом за ним. Загорнений у пальто, невеселий, стомлений, він подався в напрямку нашого кварталу, але перед одним старомодним ресторанчиком спинився, нерішуче глянув на годинник і зайшов усередину. Піддавшись миттєвому імпульсові, я також звернув у ресторанчик. Степовий Вовк примостився біля звичайного столика в маленькій кімнатці за баром, і господар з кельнеркою зустріли його як доброго знайомого. Я підійшов до нього, привітався й сів до його столика. Ми посиділи там із годину, і, поки я випив дві склянки мінеральної води, вій замовив собі півлітра червоного вина, а тоді й ще чверть літра. Я сказав, що був на концерті, але він не підтримав цієї теми. Прочитавши етикетку на моїй пляшці, він спитав, чи я не вип'ю вина, яким він мене пригостить. Почувши, що я взагалі не п'ю вина, він: з якимось безпорадним виразом на обличчі сказав: