Хоч мені здавалося, що я дуже добре знаю Герміну, цієї ночі вона постала переді мною в цілком іншому світлі. Як ніжно й непомітно вона плела навколо мене солодкі тенета, попасти в які я так прагнув, як грайливо, ніби русалка, підносила вона мені до уст солодку отруту!
Ми сиділи, розмовляли й пили шампанське. Потім, двоє веселих авантюрників, поволі пішли по залах приглядаючись до масок, вишукуючи закоханих і підслуховуючи їхні розмови. Вона вибирала жінок, з якими я мав танцювати, і вчила мене, як краще звабити ту чи іншу. Ми виступали як суперники, якийсь час упадали вдвох за тією самою жінкою, навпереміну танцюючи з нею, обоє намагалися здобути її. І все це був тільки маскарад, тільки гра між нами двома, вона з'єднувала нас іще міцніше, розпалювала наші почуття. Все було казкою, все набирало нових розмірів, набувало глибшого значення, все було символічною грою. Ми набачили якусь молоду, на диво вродливу жінку, але на вигляд трохи хворобливу й невдоволену. Герман узяв її в танок, і жінка розцвіла. Вони зникли в кабіні з шампанським, і потім Герман розповів мені, що здобув її лесбійськими чарами. Для мене ж весь цей сповнений музики будинок, у кожній залі якого вирували танці, ця сп'яніла юрба масок поволі ставала божевільним райським сном. Кожна квітка спокушала мене своїм запахом, кожен плід я зацікавлено обмацував пальцями, із зеленого тінистого листя на мене спокусливо поглядали гадюки, квітка лотоса пишалася на поверхні чорного болота, чарівні пташки вабили мене в хащі,― і все це вело мене до вимріяної мети, все палко кликало мне до єдиної. Один танок я протанцював з якоюсь невідомою дівчиною. Палаючи, вона зваблювала мене в п'янкий вир танцю, і коли ми кружляли, наче вві сні, вона раптом засміялася й сказала:
— Ти наче переродився. Ввечері ти був такий дурний і нудний.
І я впізнав її ― це вона кілька годин тому назвала мене «старим буркуном». Тепер вона думала, що вже причарувала мене, але в наступному танці я вже так само палав коло іншої. Я танцював дві години підряд або й більше, кожен танець, навіть ті, яких ніколи не вчився. Час від часу поблизу мене з'являвся Герман, він усміхався, кивав мені головою і знов зникав у юрбі.
Цієї ночі на балу мені судилося пережити почуття, якого я ще не знав у свої п'ятдесят років, хоч воно відоме кожному дівчиську й кожному студентові: почуття свята, сп'яніння від святкової спільності з іншими людьми, таємницю розчинення особи в масі, unio mystica радості. Це почуття знала кожна служниця, я часто чув, як люди говорили про нього, і не раз бачив, як спалахували в них тоді очі, але сам я завжди слухав їх з напівзверхньою, напівзаздрісною усмішкою. Я сотні разів у своєму житті бачив, як променіли очі в людей, що п'яніли від злиття з натовпом, відмовлялися від самих себе, бачив цю усмішку й напівпритомний відсутній вираз на обличчі в тих, хто розчинявся в п'яному від радості загалі, бачив їх і у великих, і в простих людей: у захмелених новобранців та матросів і у видатних митців, що, наприклад, переймалися настроєм святкової вистави, бачив їх у молодих солдатів, що вирушали на війну, і навіть останнім часом я з захватом, з любов'ю, глузливо заздрісно дивився, як променів, розквітав у такій усмішці мій приятель Пабло, коли він у щасливому полоні музики схилявся над своїм саксофоном або в екстазі, мліючи з захоплення, поглядав на диригента, на барабанника чи на банджиста. Я інколи думав, що таку усмішку таку щиру, дитячу радість можна побачити тільки в молодих людей або серед народів, які ще не дозволяють собі індивідуалізувати й розрізняти окремих співгромадян Але сьогодні, цієї благословенної ночі я, Степовий Вовк сам променів цією усмішкою, сам купався в цьому глибокому, дитячому, казковому щасті, сам вдихав цю солодку- ілюзію, цей чудесний дух спільності, музики, ритму, ви й тілесної хіті ― я, що колись так глузливо, з такою похмурою зверхністю слухав, як хтось із студентів у своїй розповіді про бал вихваляв цей дух. Тепер я перестав бути собою, моя особистість розчинилася в п'янкому духові свята, мов сіль у воді. Я танцював то з тією, то з iншою жінкою, але не тільки її тримав в обіймах, торкався не тільки її волосся, вдихав не тільки її запах,― мені належали всі жінки, які кружляли в тій самій залі в тому самому танці, під ту саму музику і осяйні обличчя яких пропливали повз мене, як великі фантасти квітки, і я теж належав їм усім, ми всі належали одне одному. І чоловіки теж входили в нашу громаду, я перебував і в них, вони теж були не чужі мені, їхня усмішка була моєю усмішкою, їхнє залицяння було мої залицянням, а моє ― їхнім.
Тієї зими світ завоював новий танець, фокстрот, що звався «Млість». Ту «Млість» грали без кінця, і ще її було мало. Ми всі були заполонені й зачаровані нею, всі підспівували оркестрові мелодію. Я танцював безперестанку, з кожною жінкою, що траплялася мені на дорозі, з молоденькими дівчатами, з жінками, що були в повняві свого розквіту, і з тими, що сумно відцвітали, всіма я був захоплений, до всіх сміявся, щасливий, променистий. І коли Пабло побачив, як я сяю, я, кого він завжди бачив сумним бідолахою, його очі радісно спалахнули, він захоплено встав зі стільця, гучно заграв на своєму саксофоні, тоді виліз на стілець і, щасливо погойдуючись зі своїм інструментом у такт мелодії, подув у нього з усієї сили. Я і моя партнерка послали йому рукою поцілунки й почали голосно підспівувати. «Ох, хай буде, що буде,― думав я, співаючи,― але я хоч раз нарешті зазнав щастя, сяяв від радості, звільнившись від самого себе, був побратимом Пабло, дитиною».