Ми стояли й дивилися одне на одне, останні в залі, останні в будинку. Я чув, як десь унизу грюкали двері, як розбилося скло, як завмирало на вулиці хихотіння, приглушене сердитим, квапливим гудінням машин, що рушали від будинку. І чув, як десь далеко й високо лунав сміх, надзвичайно дзвінкий і веселий, а проте якийсь чудний, страхітливий сміх, наче кришталевий чи крижаний, ясний і променистий, але холодний і невблаганний. Де я вже чув цей дивовижний сміх? Я не міг пригадати. А ми й далі стояли й дивилися одне на одне. На якусь мить я ніби опритомнів і протверезів, відчув, як на мене налягла страшна втома, як обвис на мені теплий, мокрий від поту одяг, побачив свої червоні, з набряклими жилами руки, що виглядали з пом'ятих манжет. Але цей настрій зразу ж минув під поглядом Герміни. Від того погляду, який, здавалося мені, виходив з моєї власної душі вся реальність зникла, навіть реальність моєї чуттєвої жаги до Герміни. Ми зачаровано дивились одне на одне, моя бідолашна душа дивилась на мене.
–Ти готовий? ― спитала Герміна, і усмішка її розтанула, як розтанула тінь на її грудях.
Десь далеко вгорі, в невідомому просторі відбринів дивний сміх.
Я кивнув головою. Так, я був готовий.
Тієї хвилини у дверях з'явився саксофоніст Пабло і блиснув на нас веселими очима, які, власне, були тваринними очима, але тваринні очі завжди поважні, а його завжди сміялись, і той сміх робив їх людськими очима. Він лагідно, привітно поманив нас рукою. Він був одягнений у яскраву шовкову домашню куртку, і на тлі її червоних викотів мокрий комірець сорочки і його стомлене обличчя здавалися ще сірішими, примарнішими, але променисті чорні очі розвіювали це враження. Ті очі також робили все нереальним, вони також чарували.
Ми пішли за ним, і за дверима він тихо сказав мені:
— Брате Гаррі, запрошую вас на невеличку розвагу. Вхід тільки для божевільних. Плата за вхід ― ваш розум. Ви готові?
Я знов кивнув головою.
Чудовий хлопець! Він лагідно, послужливо взяв нас під руки, Герміну справа, а мене зліва, й повів сходами нагору в маленьке кругле приміщення, освітлене згори синюватим сяйвом. Воно було майже порожнє, там стояв лише круглий столик і три стільці, на які ми й посідали.
Де ми були? Може, я спав? І був удома? Чи їхав у машині? Ні, я сидів у освітленому синюватим сяйвом приміщенні, в розрідженому повітрі, в оточенні, що переставало бути реальним. Чому Герміна була така бліда? Чому Пабло був такий говіркий? Може, це я спонукав його говорити, говорив його вустами? Може, з його чорних очей на мене теж дивилася тільки моя власна душа, наче злякана пташка, так само, як із сірих очей Герміни? Пабло дивився на нас з добродушною, трохи церемонною привітністю і без кінця говорив. Раніше я не чув від нього двох речень поспіль, він ніколи не сперечався, не намагався чітко виповісти свої думки, я вважав, що він узагалі чи вміє думати, а тепер він не переставав говорити, вільно й легко, і голос його звучав лагідно й приємно.
— Друзі, я запросив вас на розвагу, якої Гаррі давно вже бажав, про яку він давно мріяв. Щоправда, вже трохи пізно, і, мабуть, ми всі трохи стомилися. Тому спершу хвилинку відпочиньмо й підкріпімося.
Він дістав із ніші в стіні три чарки, маленьку кумедну пляшку й екзотичну на вигляд скриньку з різноколірних дощечок, налив у чарки з пляшки якоїсь рідини, узяв зі скриньки три довгі, тоненькі жовті цигарки, витяг з кишені шовкової куртки запальничку й дав нам прикурити. Ми сиділи, відхилившись на спинки стільців, повільно курили цигарки, з яких ішов густий, мов ладан, дим, і потрошку пили дивну, незвичну на смак, терпку й водночас солодку рідину, що справді неймовірно підбадьорювала і втішала ― наче ти наповнювався газом і втрачав свою вагу. Так ми сиділи, легенько затягуючись димом із цигарок, відпочивали, попивали дивний напій і відчували, як нам стає все легше й веселіше на серці. А Пабло казав приглушеним лагідним голосом:
— Я радий, любий Гаррі, що можу сьогодні трохи пригостити вас. Ви часто були дуже невдоволені своїм життям, хотіли піти з нього, правда ж? Ви прагнете залишити цю добу, цей світ, цю дійсність і перейти в іншу дійсність, ближчу вашому серцю, у світ поза часом. То, перейдіть у той світ, любий друже, я запрошую вас ТУди. Ви ж бо знаєте, де він лежить, бо то світ вашої душі. Тільки у вас самих живе та інша дійсність, якої ви прагнете, Я не можу вам дати нічого іншого, крім того що вже існує у вас самих, не можу відкрити перед вами ніякої іншої галереї образів, крім тієї, що є у вашій душі. Я можу вам дати тільки нагоду, поштовх, ключ. Я допоможу вам побачити ваш власний світ, та й годі.