Прокурор щосили намагався всміхнутись. Усмішка вийшла не дуже вдала, бо на губах у нього налипла кров, але все ж таки видно було, що він усміхається.
— Чудово,― сказав він,― отже, ми колеги. Виконуйте ж свій обов'язок, колего.
Дівчина тим часом заніміла край дороги.
Тієї миті знов засигналив якийсь автомобіль, що на повній швидкості мчав до нас. Ми трохи відтягли дівчину вбік і притислися до скелі. Автомобіль налетів на підбиту машину, різко загальмував, піднявся передніми колесами вгору, але опустився додолу цілий. Ми швидко схопили гвинтівки й наставили на прибульців.
— Вилазьте! ― скомандував Густав.― Руки вгору!
З машини вилізли троє чоловіків і слухняно підняли руки.
— Серед вас є лікар? спитав Густав.
Вони сказали, що немає.
— Тоді, будьте ласкаві, обережно витягніть цього чоловіка з його машини. Він тяжко поранений. Візьміть його у свій автомобіль і відвезіть до найближчого міста. Нумо, хутчій!
Скоро прокурор лежав в іншій машині, і Густав наказав їм їхати вниз.
Тим часом наша стенографістка встигла опритомніти й тепер спостерігала за тим, що ми робимо. Я був радий, що нам дісталася така гарна здобич.
— Панно,― мовив Густав,― ви втратили свого роботодавця. Думаю, вас більше нічого не зв'язувало з тим старим добродієм. Я беру вас до себе на роботу. Будьте нашою товаришкою! Ну, а тепер треба поспішати. Скоро тут стане не дуже затишно. Ви вмієте лазити по деревах панно? Так? То лізьте з нами, ми вам допоможемо.
Ми всі троє якомога швидше вибралися на дерево, у нашу вежу. Дівчині нагорі стало погано, але ми дали їй ковтнути коньяку, і скоро вона вже так оговталась, що навіть оцінила чудовий краєвид на озеро й на гори і сказала, що її звати Дора.
Незабаром унизу знов з'явилася машина. Вона обережно, не зупиняючись, поминула перекинутий автомобіль і відразу почала набирати швидкість.
— Боягуз! ― засміявся Густав і вистрілив у водія.
Машина затанцювала, наскочила на мур, зачепилась на ньому й повисла над прірвою.
— Доро,― спитав я,― ви вмієте стріляти?
Вона не вміла, але ми показали їй, як треба заряджати гвинтівку. Спершу в неї не виходило, вона порізала собі до крові пальця, заплакала й попросила пластиря. Та Густав пояснив їй, що тепер війна, а тому треба бути мужньою і витривалою. Його слова вплинули на неї.
— А що з нами буде? ― спитала вона за хвилину,
— Не знаю,― відповів Густав.― Мій товариш Гаррі любить гарних жінок, він стане вашим приятелем.
— Але ж вони прийдуть з поліцією та солдатами і вб'ють нас.
— Поліції і всякого такого більше не існує. У нас є вибір. Доро. Або ми спокійно залишимося тут і підстрілюватимемо всі машини, що захочуть проїхати повз нас, або самі візьмемо машину й поїдемо, щоб у нас стріляв хтось інший. Байдуже, що ми виберемо. Я за те, щоб, лишитися тут.
Унизу знову вигулькнула машина й засигналила. Вона скоро дістала своє і лишилася лежати догори колесами.
— Зроду б не подумав, що стріляти так приємно,― мовив я.― А я ж колись був проти війни!
Густав усміхнувся.
— А все тому, що тепер людей у світі стало надто багато. Раніше цього не було так помітно. Але тепер, я кожен хоче не тільки дихати, а ще й мати машину, це зразу впадає в око. Звичайно, те, що ми тут робимо, важко назвати розумним, це дитячі витівки, але й війна ― шалена дитяча витівка. Колись людству доведеться навчитись розумніше стримувати свій приріст. Поки що ми реагуємо на нестерпні умови не дуже розумно, та в принципі робимо те, що треба: зменшуємо кількість людей.
— Авжеж,― погодився я,― може, те, що ми робимо, божевілля, і все ж таки, воно, мабуть, корисне й необхідне. Погано виходить, коли людство перенапружує свій розум для того, щоб за його допомогою впорядкувати речі, які ще не піддаються розумові. Тоді виникають- такі ідеали, як в американців чи в більшовиків, обидва надзвичайно розумні, а проте вони страшенно насилують, збіднюють життя, бо надто наївно спрощують його. Образ людини, колись високий ідеал, хочуть обернути в стереотип. Може, ми, божевільні, знов ошляхетнимо його.