Принаймні приборкувач, мій огидний відбиток з кривого дзеркала, дивовижно приручив свого вовка. Вовк покірно слухався кожного його наказу, по-собачому реагував на кожен його поклик і кожен ляск батога, опускався навколішки, прикидався мертвим, ставав на задні лапи, покірно й чемно носив у пащі хлібину, яйце, шматок м'яса, кошик і навіть подавав приборкувачеві батога, коли той кидав його додолу. І весь час принижено, по- підлабузницькому крутив хвостом. Перед ним поставили кролика, потім біле ягня, і хоч він вищирив ікла, хоч із рота в нього потекла слина і він аж затремтів з жадоби, проте не торкнув тварин, що дрижали з жаху, припавши до підлоги, а на команду приборкувача граційно перескочив через них, тоді ліг між кроликом та ягням і передніми лапами обняв їх, наче в зворушливій родинній сцені. Чоловік винагородив його плиткою шоколаду. Тяжкою мукою було дивитися, як вовк навчився переінакшувати свою натуру, в мене аж чуб став сторч.
Проте за цю муку схвильований глядач, а з ним і самий вовк, був винагороджений у другій частині вистави. Після того як до тонкощів продумана програма приборкування була виконана і приборкувач переможно, з солодкою усмішкою схилився над вовком та ягням, ролі помінялися. Мій двійник, глибоко, улесливо вклонившись, раптом поклав батога вовкові до ніг і на очах у мене зробився таким самим тремтячим, змарнілим і нещасним, як щойно був звір. Зате вовк усміхнувсь, облизався, пригніченість і облудність його де й ділися, погляд прояснів, тіло стало пружне й гарне у своїй відновленій дикості.
Тепер уже наказував вовк, а чоловікові доводилося слухатись. Діставши наказ, чоловік опустився навколішки, висолопив язика, вдаючи вовка, й почав пломбований ми зубами здирати з себе одежу. Він ходив, залежно від того, як йому наказував приборкувач людей, то на двох то на чотирьох, просив, прикидався мертвим, возив на, собі вовка, подавав йому батога. Він з собачою відданістю, радо йшов на кожне приниження, на кожне спотворення своєї натури. На сцені з'явилася гарна дівчина, підійшла до вимуштрованого чоловіка, почухала йому підборіддя, потерлася щокою об його щоку, проте він лишився стояти на всіх чотирьох, лишився твариною, по трусив головою і вищирив на дівчину зуби так злісно, по вовчому, що вона втекла. Вовк дав йому плитку шоколаду, але він зневажливо обнюхав її і відштовхнув від себе. Нарешті на сцену знов принесли біле ягня та гладкого плямистого кролика, і вимуштрований чоловік вклав усю душу у свою гру, щоб якнайкраще відтворити вовка. Він схопив переляканих тваринок і почав пальцями й зубами роздирати їх на шматки, жадібно смакуючи живе м'ясо, впиваючись теплою кров'ю. Губи його кривилися в хижій посмішці, очі заплющувалися з великої втіхи.
Охоплений жахом, я вискочив у двері. Я побачив, що цей магічний театр не був самим лише раєм, за його знадливими лаштунками ховалося страшне пекло. О господи, невже й тут не було порятунку?
Я налякано бігав коридором, відчуваючи в роті смак крові й смак шоколаду, і той, і той однаково гидкий, палко хотів утекти від тієї каламутної хвилі, жадібно шукав у собі самому приємніших, не таких страшних образів. «О друзі, не треба цих звуків!» ― заспівало щось у мені, і я з жахом згадав моторошні фотографії з фронту, які мені траплялося бачити під час війни: купи скорчених, перемішаних трупів, яким протигази перетворили обличчя у вишкірені диявольські пики. Який я тоді був ще дурний і наївний, коли мене, гуманіста й противника війни, лякали ті знімки! Тепер я знав, що хоч би безглузді думки і образи, хоч би які страхітливі, хоч би які шалені й лихі, брутальні зродилися в мозку якогось приборкувача звірів, якогось міністра, генерала чи божевільного, в мені живуть такі самі, нітрохи не кращі.
Раптом я з полегкістю згадав про двері на почата коридора, в які так захоплено кинувся вродливий юнак На них було написано:
УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ
І мені здалося, що кінець кінцем і справді нічого привабливішого за це немає. Радий, що зможу втекти від проклятого вовчого світу, я зайшов у ті двері.