На мене війнули пахощі весни, я поринув у чарівну атмосферу своїх хлоп'ячих і юнацьких років, таку дивовижно знайому, що я аж здригнувся, і в жилах у мене так само завирувала кров, як тоді. Те, що я недавно робив і думав, те, чим я досі був, лишилося позаду, розтануло, я знов став молодий. Ще годину, ще кілька хвилин тому я вважав, що дуже добре знаю кохання, пристрасть, жагу, але то були кохання й жага літнього чоловіка. Тепер я знов був молодий, і те, що я почував у собі, цей гарячий вогонь у крові, цей могутній, непереборний потяг, ця нестримна жага, від якої все топиться, мов від березневого вітру,― все це було молоде, нове, справжнє. О, як спалахнуло забуте полум'я, гучно відгукнулося в мені минуле, як закипіла, заіскрилася із мені кров, як заспівала й заволала душа! Я був п'ятнадцятирічним чи шістнадцятирічним хлопцем, весь ― порив і шанолюбство, голова моя була сповнена латинськими та грецькими словами й чудовими віршами, уява заполонена мистецтвом, але ще набагато глибше, дужче й страхітливіше, ніж це пекуче полум'я, горів і палахкотів у мені вогонь кохання, голод статі, нищівне передчуття насолоди.
Я стояв на вершині скелястого пагорба над своїм рідним містечком. Пахло весняним вітром і першими фіалками, в містечку внизу блищали річка й вікна мого батьківського дому, і все, що я бачив, чув, відчував навколо, було таке бурхливо наповнене, таке первісно нове і ясне, таке глибинно яскраве, як колись у найкращі, найпоетичніші години моєї ранньої молодості. Я стояв на пагорбі, і вітер бавився моїм довгим волоссям; замріяний, охоплений любовною тугою, я неуважно простяг руку, зірвав з куща бруньку, яка ще тільки почала розпукуватися, підніс до обличчя, понюхав ― уже від самого цього запаху мене обпалив спогад про те, що тоді сталося,― потім узяв її в губи, які ще не цілували жодної дівчини, й почав жувати. Відчувши в роті терпкий, духмяно-гіркуватий смак, я враз чітко збагнув, що зі мною відбувалося. Я наново переживав одну годину з часів своєї ранньої молодості, одну неділю напровесні, коли, гуляючи самотою за містом, зустрів був Розу Крайслер, несміливо привітався з нею і відразу шалено в неї закохався. Тоді я стояв, сповнений боязкого очікування, й дивився на дівчину, що замріяно йшла самотою нагору, в мій бік. Ще не помічаючи мене, дивився на її волосся, заплетене в дві тугі коси, з яких на щоки все-таки вибивалося кілька пасом, здіймаючись від грайливих доторків вітру. Я вперше в житті побачив, яка гарна та дівчина, яка чудесна, знадлива та гра вітру з її легеньким, як пух волоссям, який захват і яку тугу може викликати її тоненька блакитна сукня, що вільно спадала навколо молодого тіла, і так само, як від гіркуватого, терпкого смаку розжованої бруньки, мене всього пойняло несміливе солодке бажання і біль весняного пробудження, так і вигляд тієї дівчини сповнив мене щемким сподіванням кохання, сподіванням жінки, приголомшливим передчуттям величезних можливостей і обіцянок, передчуттям невимовної насолоди, незбагненного збентеження, страх; й страждання, передчуттям найбільшої радості і найглибшої провини. О, як горів у мене язик від терпкого смаку весни! О, як звабливо грайливий вітер ворушив волосся біля її рожевих щік! Дівчина підійшла ближче, побачила і впізнала мене, на мить легенько почервоніла й відвела очі. Я чемно привітався, скинувши з голови школярського кашкета, і Роза відразу опанувала себе, всміхаючись, відповіла на вітання, майже як доросла, задерла голову й повільно пішла далі, впевнено й гордовито, оповита, наче серпанком, любовним бажанням, надіями палкими благаннями, які я посилав їй услід.
Так було колись, однієї неділі тридцять п'ять років тому, і все повернулося цієї миті: пагорб і містечко, березневий вітер і запах бруньки, Роза з її каштановими косами, бажання, що заливало мене хвилею, і страх, що солодко стискав серце. Все було так, як тоді, і мені здавалося, що я вже нікого в житті так не кохав, як кохав того дня Розу. Але тепер мені випало привітати її інакше, ніж тоді. Я побачив, як вона почервоніла, впізнавши мене, побачив, як вона намагається приховати збентеження, і зразу збагнув, що я їй подобаюсь, що для неї ця зустріч означає те саме, що й для мене. І замість знову скинути кашкета и урочисто чекати, поки дівчина пройде, я цього разу, незважаючи на свій страх і ніяковість, повівся так, як наказувала мені кров. Я сказав:
— Розо! Хвалити Бога, що ти прийшла, серце моє. Я тебе так кохаю.
Це було, може, й не найрозумніше, що я міг сказати, але ніяких розумних слів і не треба було, цілком вистачило й цих. Роза не задерла голови й не пішла далі, глянула на мене, ще дужче почервоніла й відповіла: