- Бачите,― сказав Моцарт,― можна обійтися і без саксофона. Хоч, звичайно, я зовсім не хочу гудити цей славетний інструмент.
- Де ми? ― спитав я.
— Ми на останній дії «Дон Жуана», Лепорелло вже стоїть навколішки. Чудова сцена, та й музику теж можна слухати. Хоч у ній є ще дуже багато людського, але. відчувається вже й голос потойбічного світу, цей сміх, его ж?
— Це остання велика музика, такої більше ніхто вже не написав,― сказав я врочисто, як шкільний учитель.― Звичайно, потім був ще Шуберт, був ще Гуго Вольф, та й про чарівного, бідолашного Шопена теж не можна забувати. Ви нахмурились, маестро,― о так, є ще й Бетховен, теж чудовий майстер. Та хоч які гарні їхні речі, в них уже є щось фрагментарне, якийсь елемент розпаду. Такого навдивовижу цілісного твору, як «Дон Жуан», людство більше не створило.
— Не гарячкуйте так,― глузливо, аж страшно засміявся Моцарт.― Самі ви, мабуть, музикант? Ну, а я кинув це діло, хочу мати спокій. Тільки часом, бува, ще задля розваги подивлюся на цю забаву.
Він підняв руки, наче диригуючи, і тієї миті десь зійшов місяць чи якесь інше бліде світило. Я глянув через поруччя в бездонну глибину простору. Там клубочилися тумани й пливли хмари, мріли гори й моря, а внизу розлягалася широчезна, пустельна рівнина. Серед тієї рівнини ми побачили поважного на вигляд старого чоловіка з довгою бородою і сумним обличчям, що понуро, зажурено йшов на чолі величезної процесії чоловіків у чорному вбранні ― їх там було, мабуть, тисяч із десять. Моцарт сказав:
— Бачите? Це Брамс. Він прагне спасіння, але до нього йому ще далеченько.
Я зрозумів, що ті тисячі чоловіків у чорному були виконавцями його музики, голосових та інструментальних партій, яких, коли б міряти високою божистою мірою, в його партитурах було забагато.
— Надто густо інструментовано, надто багато змарновано матеріалу,― кивнув головою Моцарт.
Зразу ж після того ми побачили Ріхарда Вагнера, що теж крокував на чолі велетенського війська. Ми відчули, як важко долати свій шлях тим тисячам людей, як стомлено, з останньої сили іде сам Вагнер.
— За часів моєї молодості,― сумно зауважив я,― двох композиторів вважали за найбільші, які лише собі можна уявити, протилежності.
Моцарт засміявся.
— Так завжди виходить. З відстані такі протилежності ті стають дедалі подібніші одна до одної. А втім, це густе інструментування не було особистою вадою Вагнера чи Брамса, це була помилка їхньої доби.
— Як? І їм доводиться тепер так тяжко спокутувати помилку доби? ― обурено вигукнув я.
— Звичайно. Всі мають спокутувати її. І аж коли вони сплатять борг своєї доби, стане видно, чи в них іще лишиться стільки своїх особистих боргів, щоб їх варто було стягувати.
— Але ж вони не винні, що така була їхня доба!
— Певне, що не винні. Що Адам з'їв яблуко, вони теж не винні, а проте мусять спокутувати цей гріх.
— Це щось страшне.
— Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.
Мені стало тяжко на серці. Я побачив себе самого, смертельно стомленим Паломником, що йшов пустелею потойбічного світу, навантажений купою непотрібних книжок, які написав за своє життя, всіма тими літературними й не літературними статтями, а за мною йшло військо складачів, які працювали над ними, і військо читачів, яким доводилось усе це читати. Боже! А крім того, був ще Адам зі своїм яблуком і всі інші успадковані гріхи. Отже, все це треба було спокутувати, пройти через нескінченне чистилище, і аж тоді могло постати питання, чи за всім цим лишається ще й щось своє власне, особисте, чи мої зусилля та їхні наслідки були тільки легенькою піною в морі, тільки нікчемними брижами на поверхні подій!
Побачивши, як я посмутнів, Моцарт голосно засміявся. Від сміху він підскочив угору, перекинувся в повітрі потім почав притупувати закаблуками. Притупуючи, він крикнув мені:
— Що, юначе, бачу, одначе, скис ти неначе? Згадав своїх читачів, нікчемних книжок ковтачів, нудних складачів-партачів над текстами позіхачів? Це ж сміх, та й годі, всі твої злигодні, всі твої пригоди, моральні невигоди! Хто все це творити може, тому жалітись негоже, тверде з гріхів буде ложе, я поставлю свічку, небоже, якщо це тобі допоможе. Криво ти жив, не тому служив, все що писав, трохи брехнею підшив. Господи Боже ласкавий, нехай диявол лукавий забере тебе в світ неправий і смажить тебе на вогні на радість собі й мені.