Це вже було занадто. Тепер мені стало не до меланхолії, МЕНЕ ОХОПИВ гнів. Я спіймав Моцарта за кіску, і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику й летів у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодно! І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене крижане повітря! Але дихати ним було приємно, це я встиг відчути, перше ніж знепритомнів. Мене охопила гостра, блискуча, як криця, крижана веселість, бажання засміятися так само дзвінко, нестямно, неземним сміхом, як сміявся Моцарт. Але тієї миті мені не стало чим дихати, і я зомлів.
Я отямився спантеличений і розбитий. Біле світло в коридорі віддзеркалювалося на блискучій підлозі. Я був не серед безсмертних, ні. Я ще й досі був у цьому світі, у світі загадок, страждань, степових вовків, болісних проблем. Прикре місце, в якому так тяжко перебувати. Треба тікати звідси.
У великому дзеркалі навпроти мене стояв Гаррі. Вигляд у нього був кепський, майже такий, як тієї ночі після відвідин професора і балу в «Чорному орлі». Але це було так давно, багато років, багато сторіч тому: відтоді Гаррі постарішав, навчився танцювати, побував у магічному театрі, почув, як сміється Моцарт, перестав боятися танців, жінок і ножів. Навіть людина з посередніми здібностями помудрішає, промчавши через кілька сторіч. Я довго дивився на Гаррі в дзеркалі: я ще добре не знав його, він ще й досі був трохи схожим на того п'ятнадцятирічного Гаррі, що однієї березневої неділі зустрів на пагорбі Розу й скинув перед нею свого школярського кашкета. А проте відтоді він на кілька сторіч постаршав, вивчав музику й філософію, донесхочу навоювався, пив ельзаське в «Крицевому Шоломі» й сперечався про Крішну з добропорядочними вченими, кохав Еріку й Марію, був Герміниним приятелем, підстрілював автомобілі і спав з тихою китаянкою, зустрічався з Гете й Моцартом і попродирав багато різних дірок у тенетах часу та уявної дійсності, хоч ще й досі не вирвався з них. І хоч він знов загубив десь свої чудові шахові фігури, а проте має в кишені доброго ножа. Вперед, Гаррі, старий, стомлений бідолахо! Хай йому чорт, яке гірке це життя! Я плюнув на Гаррі в дзеркалі, вдарив його ногою і розбив на друзки. Потім повільнопішов лунким коридором, уважно оглядаючи двері, що раніше обіцяли стільки всього гарного. Проте на них уже не було жодного напису. Так я поминув усі сто дверей магічного театру. Невже я сьогодні був на бал-маскараді? Відтоді минуло сто років. Скоро взагалі вже не буде ніяких років. Але ще треба щось зробити, на мене ще чекає Герміна. Дивне це буде весілля. Мене, раба, Степового Вовка, несла до нього каламутна, похмура хвиля. Хай йому біс!
Біля останніх дверей я зупинився. Сюди несла мене каламутна хвиля. Роза, далека юність, Гете й Моцарт ― де все це лишилося?
Я відчинив двері и побачив просту, гарну картину. Долі на килимі лежало двоє голих людей, красуня Герміна й красень Пабло. Вони лежали біч-о-біч і міцно спали, виснажені любовною грою, якою, здається, неможливо насититися і все ж таки швидко насичуєшся. Гарні, вродливі люди, чудові тіла, чарівна картина. Під грудьми в Герміни з лівого боку виднів свіжий круглий синюватий знак ― це Пабло вкусив її в хвилину жаги, це був слід від його гарних, блискучих зубів. Туди, де виднів той знак, я вгородив свого ножа по саму колодочку. По білій ніжній Герміниній шкірі потекла кров. Я б зцілував ту кров, якби все було не так, сталося трохи інакше. Але я тільки стояв і дивився на ту кров, бачив, як Герміна на мить розплющила очі і в них з'явився біль і подив. «Чому вона дивується?» ― подумав я. Потім подумав, що треба стулити їй повіки. Але вони стулилися самі. От і все. Я зробив те, що мав зробити. Герміна ледь повернулася набік, і від пахви до грудей пролягла легенька тінь, яка наче щось нагадала мені, але я забув, що саме. Більше Герміна не ворухнулася.
Я довго дивився на неї. Нарешті здригнувся, наче отямившись, і хотів вийти. Але тієї хвилини побачив, як Пабло потягнувся й розплющив очі, побачив, як він схилився над мертвою і всміхнувся. «Цей парубійко ніколи не буває поважний,― подумав я,― з усього він сміється». Пабло обережно загорнув край килима і вкрив ним Герміну по груди, щоб не було види рани. Тоді нечутно вийшов з ложі. Куди він пішов? Невже всі покинули мене? Я лишився сам з укритою до половини килимом мертвою Герміною, яку любив і якій заздрив. На біле чоло спадали короткі, наче хлоп'ячі, пасма волосся, які ледь пахли парфумами і крізь які просвічувало маленьке, гарне вухо. Червоні губи наче променіли на зблідлому обличчі і були трохи розтулені.