Бернетт завагався.
— Це трішки ускладнює справу, Перкінсе. Чи не шантажуватиме він мене?
— У жодному разі, сер. Нічого такого не трапиться, запевняю вас... Я цю справу владнаю. У мене є багато цікавого на молодого злодюжку. Тому щодо цього вам не варто хвилюватися.
— Чудово. Відправте його до мене на 17:00. Я подбаю, щоб вам на рахунок перевели десять фунтів, Перкінсе.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, сер. Ви будете задоволені Джексоном.
Сліп Джексон запізнився на десять хвилин. До просторого Бернеттового офісу його привела секретарка, яка пропрацювала на банкіра настільки довго, що не дивувалася вже нічому... навіть Сліпу Джексону.
Бернетт розглядав молодика, доки той ліниво заходив до кімнати, зверхньо посміхаючись. Він носив гірчичного кольору гіпстери[10], темно-синю сорочку з жабо й позолочений ланцюжок на шиї, на якому висів маленький дзвоник, що дзенькав під час кожного кроку.
«Оце так кадр, — подумав Бернетт. — Але він принаймні охайний».
Не чекаючи на запрошення, Джексон примостився на стільці, закинув ногу на ногу й зиркнув на Бернетта, нахабно піднявши брову.
— Колишній коп казав, у вас тут є робота. Яка платня? — запитав він. — І слухайте, я не хочу працювати в цій могилі. Усікли?
Бернетт звик мати справу з різними типами людей і мав хист до адаптації. І хоча йому страшенно хотілося виштовхати цього бітника геть, банкір умить збагнув, що перед ним може сидіти саме той молодик, якого він шукає.
— Я й не пропоную вам працювати тут, містере Джексон, — відказав він. — Для вас я маю особливу, добре оплачувану роботу, яка вам до снаги.
Джексон ледаче підняв руку в насмішкуватому протесті.
— Та не треба жодних містерів і всієї цієї дурні. Називайте мене Сліпом.
Нещира Бернеттова посмішка ніби застигла.
— Звісно... але чому саме Сліп?
— Дівчатка звуть мене так... Я їх засліплюю.
— Чудово, — Бернетт відкинувся назад на своєму кріслі шефа. — Я хочу, щоб ви зробили ось що... — і він пояснив суть справи.
Сліп Джексон розвалився у кріслі й слухав. Його крижані сірі очі уважно розглядали Бернеттове обличчя, доки той говорив. Зрештою Бернетт мовив:
— Ну ось і все... Впораєтеся?
Сліп скривився.
— Скажімо прямо, — відказав він, випроставши довгі ноги, — ця старперка хоче, щоб її трахнули... Так? — коли Бернетт кивнув, молодик продовжив: — Щойно я дам їй це, як вона захоче більше, так? — і знову Бернетт кивнув. — А потім їй доведеться за це башляти... Хочете, щоб я витягнув з неї усе... Правильно?
— Так... Саме так і є.
— Ви заплатите мені сотню фунтів за роботу, а те, що я витягну в неї, лишу собі... По руках?
Бернетт відповів кивком голови. Маючи справу з такими типами, як Сліп, він завжди почувався забрудненим.
Джексон відхилився на стільці й зиркнув на Бернетта.
— Заради бога, і це вони мене ще звуть злочинцем!
Погляд Бернетта став крижаним.
— Ви хочете роботу чи ні?
Вони дивились одне одному в очі якусь хвилю, а тоді Сліп знизав плечима.
— Звісно... Що мені втрачати? Яка вона, ця старперка?
— Блякла, проте нормальна, — відказав Бернетт, підсвідомо використавши фразу з гіда Мішлен по Франції — там так описано тризірковий готель.
— Гаразд. Де мені її знайти?
Бернетт дав йому робочу й домашню адреси Наталі, надруковані на бланку.
— Результат мені потрібен швидко.
Сліп осміхнувся.
— Якщо ви кажете, що вона спрагла за сексом, вона його отримає. А оскільки цим займуся саме я, то вона захоче ще і ще, — Сліп уважно зиркнув на Бернетта. — Копи не втручатимуться?
— Про це навіть не йдеться.
— Якщо вони впхають свого носа, я линяю. Я не в захваті від цієї роботи.
Бернетт холодно зиркнув на нього.
— Але ви її виконаєте?
Сліп знизав плечима.
— Сказав же, що так.
— Витягніть з неї стільки грошей, скільки зможете. Я хочу, щоб вона опинилася в катастрофічному фінансовому становищі, уся в боргах.
Сліп звівся на ноги.
— А як щодо авансу? У мене в кишенях вітер свище.
— Після завершення справи, — різко сказав Бернетт і махнув рукою, демонструючи, що аудієнцію закінчено.
Холодного січневого вечора Наталі Норман побачила, що спустило задню праву шину її авто. Вона працювала допізна і тепер прагнула чимшвидше потрапити додому в гарячу ванну. Припаркувавши, як і завше, свій «остін-міні» в сліпому закутку біля Парк-лейн, вона саме стояла і тремтіла на колючому вітрі, безпорадно витріщаючись на спущену шину, коли з тіні виринув високий худорлявий юнак у напівпальто, прикрашеному овечою шкірою. Руки він глибоко запхав до кишень чорних гіпстерів.
Сліп заздалегідь дізнався, де Наталі паркує машину, і саме він п’ятдесят хвилин тому спустив її шину. Відтак сховався в найближчому під’їзді, мерзнучи й лаючись, аж доки не угледів, як вона підійшла до машини. Так він уперше побачив Наталі. Коли вуличний ліхтар освітив її довгі, стрункі ноги, Сліп повеселішав. Він готувався до дамочки з товстезними ногами, якими можна підпирати рояль.
Молодик чекав, розглядаючи Наталі. Та щойно її обличчя потрапило в світло ліхтаря, як він скривився. Гарне тіло, але фізіономія бляклої, спраглої за сексом старої діви, в якої харизми не більше, ніж у втопленої кішки.
«Господи! — подумав він. — Чи не доведеться мені застосовувати уяву, аби змусити себе трахнути її?»
— У вас проблеми, міс? — запитав Сліп. — Може, вам допомогти?
Його несподівана поява заскочила Наталі зненацька. Вона безпорадно роззирнулася праворуч та ліворуч, але в закутку не було нікого, крім них.
— У моєму авто проколото шину, — нервово сказала вона. — Усе гаразд, я викличу таксі... Дякую.
Сліп став під вуличний ліхтар, аби жінка могла його роздивитися. Вони зиркали одне на одного, і Наталі відчула, як її серце забилося швидше. «Він худорлявий і високий, як прекрасний молодий звір», — подумала вона. Її збуджувало його кучеряве волосся, що спускалось аж до коміра. Наталі відчула, як у ній заграла кров — так бувало завжди, коли вона бачила справді маскулінних чоловіків, але її бліде, позбавлене виразу обличчя нічогісінько не виражало.
— Зараз поремонтую, — сказав Сліп. — Ховайтеся в машину, міс, не стійте на холоді. Бррр! Зимно, правда ж?
— Так... Але прошу, не завдавайте собі клопотів. Я спіймаю таксі.
— Заскакуйте всередину... Я все поремонтую. Ви й оком не змигнете.
Вона відчинила дверцята й, вдячно сховавшись в маленькому авто, причинила їх за собою. Жінка спостерігала за Сліповими рухами. Він діяв дуже швидко. За десять хвилин підійшов до вікна машини, витираючи руки ззаду об гіпстери.
— Усе полагоджено, міс... Можете рушати.
Вона дивилася на нього крізь відчинене вікно машини. Він нахилився вперед і поглянув на неї. «Невже в цих юних очах майнула обіцянка?» — запитувала себе Наталі. Її серце стрибало, наче щойно викинута на берег рибина.
— Вас підвезти?
Вона усміхнулась, і тоді Сліп вирішив, що дивитись на неї не так уже й гидко.
— А ви не проїжджатимете повз Найтсбрідж? — запитав він, знаючи, що саме там вона й живе.
— Так... Черч-стрит.
— Добре... Підвезти мене було б люб’язно з вашого боку.
Сліп обійшов машину і сів біля Наталі. Коли його плече доторкнулося до її, жінку неначе вдарило електричним струмом.
Вона гнівалася на себе, адже її руки тремтіли так сильно, що вона не могла вставити ключ у замок запалювання.
— Вам холодно. Хочете, я покермую, міс?
Вона мовчки віддала Сліпові ключі. Молодик вийшов з машини, а Наталі тим часом пересунулася на пасажирське сидіння. Її спідниця зачепилася об важіль передач. Жінка завагалась, але знаючи, що ноги та стрункі стегна — єдина приваблива риса її тіла, лишила спідницю там, де вона й була.
— Я страшенно змерзла, — видушила із себе Наталі, коли Сліп вмостився у крісло водія.