— Так, сер. Кілька хвилин тому троє злодіїв дісталися до готелю «Ренд Інтернешнл». Феннел прибув позавчора. Він добирався з Парижа. Закупівлею їхнього обладнання займається Сем Джефферсон, власник гаража. Якщо хочете ознайомитися з переліком придбаного, то він у мене є. Також маю фотографії цих людей, зроблені, коли ті прибули в аеропорт, — він замовк, аби дати Каленберґу проглянути їх, а тоді поклав на стіл товстий конверт, який приніс із собою. — Жінка може припасти вам до смаку.
Каленберґ зиркнув на нечіткі світлини трьох чоловіків і поклав їх на записну книжку, але трохи затримався, розглядаючи фотографію Ґеї. Тоді підвів погляд.
— Що ви про неї знаєте?
— Досьє на всіх у цьому конверті, сер.
— Дякую, Таку. Побачимося пізніше.
Коли Так пішов, Каленберґ узяв знімок Ґеї й кілька хвилин уважно розглядав його. Тоді відчинив шухлядку і сховав світлину туди. Він прочитав усі чотири досьє, ознайомився з переліком обладнання, дізнався, що табір має розташуватися біля Мейнвілля, а гелікоптер прибув учора. Макс склав усі папери назад у конверт і заховав їх. Дивлячись із-під важких повік на записник, Каленберґ сидів і міркував. Потім задоволено кивнув, прийнявши певне рішення. Багатій запустив інвалідний візок, поманив Гінденбурґа і виїхав у сад, аби півгодини відпочити, катаючись довгою алеєю. Котяра ходив біля нього.
Повернувшись за робочий стіл об 11 годині, Каленберґ до обіду давав раду свіжим документам. Підкріпившись копченою фореллю з соусом із хрону та кавою, він повернувся до кабінету й знову викликав Така.
— Скільки я заплатив за перстень Борджіа?
— Шістдесят тисяч доларів. Мерсьяль віддав за нього чверть мільйона. Нам він дістався за копійки. Тепер Мерсьяль платить Шаліку півмільйона, щоб отримати прикрасу назад. Абсурдно, але без персня його колекцію, присвячену Борджіа, зіпсовано.
— Я не проти повернути йому перстень, — заявив Каленберґ, не відводячи погляду від Така, який, утім, промовчав. Джуліо чудово знав, як працює мозок боса. — Це має бути весело. Але ж ми не дозволимо цій четвірці просто забрати його в нас, навіть не спітнівши, правда?
Так, нахиливши голову, продовжував мовчати.
— Чому б не дозволити їм прийти сюди? Ви ж самі казали, що жінка приваблива. Цікаво було б подивитися, чи справді Феннел такий уже й майстер проникати до музеїв. Чому б не заохотити їх? Деталі полишаю на вас.
— Ви хочете, щоб вони пішли разом із перснем, сер?
— Ми зробимо так, щоб їм було легко увійти і складно вийти. Та якщо цим злодюжкам вдасться вибратися з маєтку, вони матимуть повне право лишити перстень собі. Але це тільки якщо їм справді вдасться, — Каленберґ втупився поглядом в обличчя помічника. — Розумієте?
— Так, сер.
— Отже, ми пускаємо гостей усередину — й ускладнюємо вихід. Якщо їх раптом спіткає лихо, то, гадаю, крокодили від додаткового харчу не відмовляться.
Очі Така звузилися.
— Ви бажаєте, щоб їх спіткало лихо, сер?
— Буде трохи кепсько, якщо вони відвідають музей, а потім вийдуть і почнуть базікати. Нам же не треба, щоб тут вештались агенти Інтерполу. Ватикан страшенно засмутився, втративши бюст Юпітера. Мене досі вражає, як тому злодієві узагалі вдалося витягнути його з Ватикану. Ні, Інтерполу не варто знати про підземний музей.
— Але ж ви, сер, висловилися, що маєте намір повернути перстень Мерсьялю.
— Так... Я поверну перстень, але не найманців того типа.
Так не відразу збагнув, про що йдеться, тому зачекав.
— Гадаю, наші зулуси не відмовляться повправлятись у полюванні на людей.
— Їм можна довіряти, сер.
— Так... Вони ще досі такі дикі. Звісно, це може не знадобитися. Раптом наша заповзятлива четвірка просто візьме і зникне. Та воїнів усе одно варто попередити. Запропонуй їм якусь нагороду, якщо буде пред’явлено докази.
— Так, сер.
— Мушу визнати, таке полювання розважило б мене, — тонкогубий рот Каленберґа напружився. — Коли їх уполюють, а перстень повернеться до мене, я надішлю прикрасу Мерсьялю по пошті, — не відриваючи погляду від Така, багатій почухав підборіддя. — Права на помилку ми не маємо. Буде небезпечно, якщо навіть один із крадіїв вибереться на свободу. Як гадаєте, які в них шанси проти джунглів і сотні моїх зулусів?
Так поміркував над запитанням, а тоді похитав головою.
— Жодних шансів, сер.
— От і я так вважаю, — Каленберґ витримав паузу, міркуючи про світлину в шухляді. — Лиш прикро через жінку.
Джуліо звівся на ноги.
— Щось іще, сер?
— Так... Принесіть мені перстень Борджіа.
Коли Так пішов, Каленберґ увімкнув перемикач на інтеркомі й мовив:
— Надішліть до мене Кемосу.
За кілька хвилин до кабінету увійшов старий, зігнутий банту, вбраний у бездоганно біле вбрання з тіку[16]. Кемоса служив ще Максовому батькові й відповідав за місцевий персонал, керуючи ним залізною рукою.
— Старий ворожбит досі в маєтку? — запитав Каленберґ.
— Так, пане.
— Він ніколи не потрапляє мені на очі. Я уже гадав, що старигань помер.
Кемоса промовчав.
— Батько розповідав мені, що цей чоловік має величезний досвід роботи з отрутами, — продовжив Макс. — Це правда?
— Так, пане.
— Іди до нього і скажи, що мені потрібна повільна отрута, яка вбиває людину за дванадцять годин. Як гадаєш, він зможе роздобути таку?
Кемоса кивнув.
— Чудово. Хочу отримати її до завтрашнього ранку. Переконайся, щоби старого добре винагородили.
— Так, пане, — Кемоса схилив голову і вийшов.
Каленберґ поклав перед собою юридичний документ і взявся його вивчати. За кілька хвилин Так приніс скляну коробочку, в якій на підставці із синього оксамиту лежав перстень Чезаре Борджіа.
— Залиште його мені, — не підводячи погляду, сказав Каленберґ. Поставивши коробочку на стіл, Так вийшов.
Прочитавши документ і відклавши його, Каленберґ узяв скляну коробочку й відкинувся на кріслі. Зняв кришку та витягнув перстень.
Макс дістав із шухляди невеличку лупу і вставив її в око. Кілька секунд уважно роздивлявся перстень, а тоді відшукав крихітний, прихований діамантом замочок, що відкривав малесенький резервуар з отрутою.
Вони залишили готель «Ренд Інтернешнл» о восьмій з хвостиком і рушили по шосе № 16 до Геррісміта.
Усі одяглися в сорочки-сафарі, шорти, панчохи по коліна, черевики на пружній підошві й камуфляжні капелюхи, обгорнуті гепардовою шкірою. Коли Ґея сідала на переднє сидіння «ленд-ровера», всі чоловіки витріщалися на неї: вбрання чудово підкреслювало фігуру дівчини й дуже їй пасувало. І Феннел знову відчув, як його проймає нереалізоване бажання.
Кен Джонс сів за кермо, а Ґеррі та Феннел вмостилися позаду. У машині також везли й обладнання, тому розташовуватися довелося дуже щільно. Крім того, кожен мав рюкзак, у який склав необхідні для себе речі, — їх поскидали на заднє сидіння між чоловіками.
Небо було сірим, а повітря — задушливим, тож викрадачі раділи, коли виїхали з міста на відкриту дорогу.
— Поїздка буде нуднуватою, — повідомив Кен. — Двісті кілометрів до Геррісміта, потім з’їжджаємо з Національної дороги й рухаємося до Берґвілля. Заскакуємо до Мейнвілля на обід, забираємо нашого провідника і тридцять кілометрів пробираємося крізь джунглі. Це вже цікавіше: точно побачимо якусь дичину.
— А хто стежить за гелікоптером? — запитав Ґеррі, нахилившись уперед. — Ти ж не кинув його просто серед джунглів, правда?
Кен засміявся.
— Я найняв чотирьох банту охороняти цю пташку. Знайомий із ними... вони надійні. Вертоліт узагалі прибув тільки вчора, тобі нема про що хвилюватися.
Ґея сказала, що рада можливості нарешті залишити Йоганнесбург.
— Він мені не сподобався.
— Я не знаю нікого, хто б його любив, — відказав Кен. — Але Кейптаун тобі сподобається, а Дурбан потішить серце.
Доки «ленд-ровер» залишав позаду милі, вони втрьох базікали. Ґеррі зауважив, що Феннел похмуро мовчить. Він сидів, поставивши між ногами важку сумку з інструментами, і маленькими очицями витріщався на спину Ґеї та доступну йому для огляду частину її обличчя.
16
Тік — цупка бавовняна тканина, яку часто використовують для пошиття спортивного одягу та військової уніформи.