Вряди-годи команда натрапляла на схожі до вуликів халупи, між якими безцільно вешталися банту. Хлопчики охороняли кістляву, виснажену худобу й стада кіз.
Ґея постійно про щось запитувала Кена, і той щоразу радо відповідав. Феннел не зважав на їхні теревені. Він міг думати лише про те, як би заскочити Ґею саму. Був певен, що на самоті вона йому віддасться. А темношкірі люди його не цікавили, тож він хотів лише одного: щоб Кен стулив пельку.
Було вже по другій дня, коли вони дісталися до центру Мейнвілля — неохайної площі в затінку цікавих дерев із яскравими квітами. Ліворуч від площі було розташоване поштове відділення, біля нього — крамничка аборигенів, а навпроти — магазин голландця, який, здавалося, продавав абсолютно все: від пари черевиків до пляшки мікстури від кашлю. Під деревами, уважно розглядаючи подорожніх, сиділи банту. Двоє чи троє ледаче махнули Кену — і той махнув у відповідь.
— Здається, ти тут відома людина, — сказала Ґея.
— Ну звісно. Я частенько буваю тут. Ці хлопці мені подобаються. Та й вони мене запам’ятали, — Кен об’їхав площу і рушив до великого, напівзруйнованого гаража.
Щойно він вийшов з «ленд-ровера», як двоє банту підбігли й потиснули йому руку. Кен заговорив до темношкірих африкаансом, а ті, слухаючи, кивали й усміхалися.
— Добре, люди, — сказав він, повертаючись до компаньйонів. — Можемо лишати все тут і йти до готелю на ленч. Я готовий зжерти буйвола.
— Ти маєш на увазі, що вони не вкрадуть тут нічого? — запитав Феннел.
Кен зиркнув на нього, стиснувши вуста.
— Вони мої друзі... а отже, нічого тут не вкрадуть.
Феннел виліз із «ленд-ровера».
— Ну, якщо ти даєш сто відсотків...
Троє інших уже стояли на сліпучому сонці. Відколи вони залишили Йоганнесбург, сонце піднялося високо й тепер добряче шкварило.
Готель був непоказним, але пристойним. Кен радісно привітався з товстим спітнілим індійцем, який щиро усміхався і до трьох його супутників.
— Бачив Тембу? — запитав Кен, коли вони зайшли до великої їдальні.
— Так, містере Джонс. Він неподалік. Казав, що прибуде за півгодини.
Вони пообідали смачною куркою карі, яку запили пивом. З їхнього столу можна було через площу стежити за гаражем, і Феннел постійно підозріливо зиркав туди.
— Вони нічого не вкрадуть! — гарикнув Кен. Його дуже сердила Феннелова недовіра. — Заради бога, ти не можеш просто насолоджуватись обідом?
Феннел скоса подивився на нього.
— Інструменти в тій сумці коштують купу грошви, — відказав він. — Я роками збирав їх. А дещо навіть зробив сам. Тож хочу бути певним, що жоден клятий чорномазий не вкраде їх.
Помітивши, що обличчя Кена почервоніло від гніву, Ґея втрутилась і запитала про готель. Напруга трохи спала. Згодом Кен підвівся.
— Я розрахуюся й піду шукати Тембу.
— Він наш провідник? — поцікавилася Ґея.
— Саме так.
— Ще один із його чорнопиких друзів, — глузливо зауважив Феннел.
Кен на мить завагався, а тоді пішов геть.
Ґеррі сказав:
— Як тобі ідея спробувати бути люб’язним? Бо зараз поводишся так, наче в тебе чиряк на дупі.
Феннел люто зиркнув на нього.
— Я поводжуся так, як хочу, і ніхто мені не указ!
— На сварки буде вдосталь часу, коли виконаємо роботу, — спокійно сказала Ґея. — Будьте привітним, містере Феннел.
Кинувши злий погляд на жінку, Лью підвівся і вийшов з ресторану. Ґея та Ґеррі затрималися, щоб подякувати опасистому індійцеві за карі, а тоді пішли за Феннелом до гаража по той бік площі.
— Він лабонька, правда? — тихо сказала Гея.
— Він товстий козел. Якщо продовжуватиме в такому ж дусі, заробить у рило!
— Не забувай, що казав Армо... Він небезпечний.
Ґеррі насупився.
— Як і я. Мене хвилює, що Кену доведеться їхати з ним.
Однак він заспокоївся, коли побачив, як високий, міцно збитий банту, вбраний у домотканий одяг і капелюх із широкими крисами, одну з яких було приколото на австралійський лад, потиснув Кенові руку.
— Певно, це і є Темба. Гадаю, вони з Кеном зможуть дати раду Феннелові.
Кен познайомив викрадачів із провідником. Ґеррі та Ґея потиснули йому руки, тоді як Феннел просто зиркнув на великого банту й пішов до «ленд-ровера», щоб перевірити, чи на місці його сумка з інструментами.
— Темба володіє тільки африкаансом, — пояснив Кен, — тому для вас обох він поганий співрозмовник.
— На мою думку, в нього неймовірний вигляд, — захоплено сказала Ґея.
— Він чудовий. Ми працювали разом п’ять років... На території Наталю нема кращого мисливця.
Усі залізли до «ленд-ровера». Темба зайняв маленьке відкидне сидіння позаду, розташувавшись вище за всіх інших, тож міг чудово оглядати місцину.
— Тепер ми прямуємо в джунглі, — сказав Кен. — Якщо тут є якась дичина, Темба знайде її.
За десять хвилин вони з’їхали з центрального шляху на вкритий гравієм путівець. Пасажирів почало трусити.
— Далі стане ще гірше, — життєрадісно заявив Кен. — Але ви звикнете.
Стало і справді ще гірше, тож Кену довелося зменшити швидкість. Дорога була з вибоїнами, «ленд-ровер» підстрибував і падав, змушуючи всіх міцно триматись, а Феннела — ще й матюкатися крізь зуби.
Десь за милю Темба щось сказав Кену, і той сповільнився та з’їхав з дороги в кущі. Тепер вони рухалися повільно й були змушені раз у раз ухилятися від колючих чагарників та гілок, що, звисаючи низько, були досить небезпечні.
Раптом просто перед ними вигулькнув великий водяний козел із могутніми рогами. Зиркнувши на мандрівників, тварина повернулась і поскакала геть, демонструючи бездоганне кільце з білого хутра навколо хвостика.
— Ох, який же він гарненький! — вигукнула Ґея. — А це біле кільце... неймовірно!
— Знаєте, як воно у нього з’явилося? — усміхнувшись, запитав Кен. — Я вам розповім. Коли водяний козел прибув до ковчега, він кинувся до Ноя і сказав: «Містере Ною, а де найближчий туалет?» Ной відповів: «Тобі доведеться зачекати, всі туалети щойно пофарбували». А водяний козел на те мовив: «Я не можу чекати». Відтоді в нього і з’явилося те кільце.
— Чому б тобі не дивитися, куди їдеш, і не припинити просторікувати? — гарикнув Феннел, доки всі інші сміялися.
— Усім не догодиш, — знизав плечима Кен і продовжив правити теревені.
Гея зауважила, що багато дерев зламані й висохлі, через що савана мала якийсь хворобливий вигляд.
— Усю цю шкоду наробили блискавки? — запитала вона.
— Ви про ці дерева? Ні... то слони. Вочевидь, тут пробігло величезне стадо. З усіх диких звірів слони завдають найбільших руйнувань. Вони ламають дерева і топчуть їх мимохідь. Де б не побував слон, там завжди можна побачити розтрощені дерева.
Невдовзі вони натрапили на п’ятьох жираф, і Кен зупинився за п’ятдесят метрів від них. Тварини стояли нерухомо — роздивлялися людей.
— Шкода, що я заховала свій фотоапарат, — зітхнула Гея. — Здається, вони зовсім ручні.
— Вони не ручні... Просто їх розпирає цікавість, — пояснив Кен. Варто було йому заговорити, як велетенські тварини розвернулися та помчали геть. І хоча велетні бігли на величезній швидкості, здавалося, наче вони рухаються немов при сповільненій зйомці.
— За ними полюють леви, проте дуже рідко наздоганяють, — продовжив Кен, знову заводячи «ленд-ровер».
— А леви тут водяться? — запитала Ґея. — Мені б хотілося побачити хоч одненького.
— Побачите, а також почуєте.
Зі свого високого сидіння Темба постійно розмовляв із Кеном і давав йому вказівки.
— Без цього хлопця, — по секрету сказав Ґеї Кен, — я б ніколи не відшукав нашого табору. У нього в голові наче вбудовано компас.
За півгодини мандрівки, встигнувши налякати велике стадо зебр, які кинулися в густі чагарники ще до того, як тварин вдалося роздивитися, виїхали із савани на широку пласку галявину, де було припарковано вертоліт.