Розминувшись із пілотом, жінка зайшла до намету. Вона не сумнівалася: він не озирався, щоб поглянути на неї. Її серце забилося швидше. Ґея підійшла до свого рюкзака — витягнути запасну сорочку і шорти. Діставши одяг, поглянула на нього й кинула додолу, а сама простяглася на спальному мішку. Схрестивши ноги й прикривши руками груди, вона чекала на повернення Ґеррі.
— Уже майже одинадцята, — сказав Ґеррі. — Скоро вони вийдуть на зв’язок по рації.
Ґеї не хотілося відпускати коханця, але щойно він відсунувся від неї, вона прибрала руки від його тіла. Жінка спостерігала, як Ґеррі одягав шорти, а тоді заплющила очі. З ним було навіть краще, ніж із двома попередніми американцями. Більше того — вона навіть знала його прізвище. Напруга, що накопичувалася протягом року, вивільнилася завдяки вибуховому сексу, і тепер Ґея почувалася так, наче прийняла дозу сильного наркотику, їй хотілося, щоб її не турбували, а залишили лежати й байдикувати. Вона поринула у напівсон, заколисана й розслаблена приємним теплом намету.
Її розбудив Ґеррі. Він підійшов до входу в намет і різко покликав її на ім’я.
Вона відразу сіла, зауваживши стривоженість на обличчі коханця.
— Що трапилося?
— Наша трійця вскочила у халепу. Одягайся і виходь, тут дуже спекотно.
У його голосі прозвучали жорсткі нотки, і Ґея помітила: чоловіка дратувало, що вона лежала в наметі й ніжилася, мов кіт біля каміна. Одягнувшись, вона вилізла надвір і підійшла до Ґеррі, який сховався у затінку.
— Дорога сповзла у прірву, тож вони втратили «ленд-ровер», — повідомив Ґеррі. — Кен мало не загинув.
— Його поранено?
— Ні. Трохи трусить, але загалом усе гаразд. Однак їм тепер доведеться добиратися пішки, а це збіса довга прогулянка.
— Але вони ж дістануться до місця призначення?
— Вважають, що так. За дві години знову вийдуть на зв’язок.
— А що з обладнанням?
— Усе гаразд. Вони розвантажили машину, перш ніж спробували здолати найважчу частину дороги.
— А як повертатимуться?
— Доведеться нам усім відлітати. Іншого виходу нема. Гелікоптер буде трохи перевантажено, але впоратися можна.
Вона розслабилася, притулившись спиною до дерева.
— То не все так погано... Їм просто доведеться йти.
— Зважаючи на спеку, це не так уже й добре.
— Та нічого, горила трохи розтрусить свій жир. Ти вмієш обскубувати й патрати птицю, Ґеррі?
— Ні... А ти?
— І я ні. То нема сенсу марудитися з полюванням на цесарок. Пообідаємо бобами з беконом, — жінка звелася на ноги. — Я піду ще поплаваю. Складеш компанію?
Пілот завагався.
— Я хвилююся за тих трьох, Ґеє.
— Плавання зі мною допоможе викинути їх з голови. Ми не можемо нічого для них зробити, тож ходімо й поплаваймо.
Вона заскочила в намет по рушники, а тоді пішла разом із Ґеррі до ставка під пекучим сонцем.
Тепер Феннел шкодував, що в минулому пив так багато пива. Нерівний, кам’янистий, путівець, гаряче сонце й темп, якого задав Кен, нагадували злодію, наскільки ж він не у формі. Ремінець сумки з інструментами натирав йому плече. Від поту, що заливав обличчя, потемніла сорочка. Лью важко дихав.
Феннелу спало на думку, що вони здолали тільки шість кілометрів, не більше. А Кен казав, що до маєтку Каленберґа — цілих тридцять. Ще двадцять чотири кілометри! Феннел стиснув зуби. Він знав, що не впорається, якщо тягнутиме сумку з інструментами: та важчала з кожним кроком. А крім сумки, він ще ніс і свій рюкзак.
Перш ніж рушати, вони вирішили залишити спальні мішки й дробовик. Кен ніс свій рюкзак і «Спрінґфілд», Темба — рюкзак з їжею і п’ятилітрову каністру з водою.
Феннел ледь-ледь плентався, втомлено волочачи ноги. Він мріяв про якийсь затінок, однак на вузькому путівці його не було. Лью страшенно хотілося пива, і він шкодував, що пиво вони також залишили позаду. Він хотів забрати його, але коли Кен повідомив, що Феннел сам і нестиме свій напій, старий злодій відмовився від цієї ідеї.
Лью зупинився витерти піт, який заливав очі, і йому стало страшенно прикро, коли він побачив, що двоє інших, базікаючи, йдуть далеко попереду.
Кен озирнувся і зупинився. Темба ступив ще кілька кроків і також спинився.
Феннела охопила лють, і він через силу поплентався до супутників. Кену одного погляду на виснажене обличчя Лью вистачило, щоби збагнути: той стане для них тягарем. Темба подумав про те саме, а тому поставив каністру і звернувся до Феннела незрозумілою для нього мовою.
— Він каже, що понесе твою сумку з інструментами, якщо ти візьмеш каністру, — переклав Кен.
Феннел завагався, хоча чудово знав: сумку він не дотягне.
— А чому він вважає, що впорається? — запитав злодій, із вдячністю кладучи сумку на землю.
— Інакше б не пропонував, — зауважив Кен, доки Темба піднімав сумку і чіпляв її на плече.
Феннел знітився, а тоді мовив:
— Ну, скажи йому... дякую. Цю штуку дуже важко тягнути, — він підняв каністру, і всі троє рушили вперед, хоча Кену і Тембі все одно довелося сповільнитися, щоби Феннел встигав за ними.
Наступна година ознаменувалася для Феннела пекельним підйомом. Але чоловік, хоч і через силу, плентався і, важко дихаючи, гнівався на самого себе, коли бачив, як порівняно легко інші двоє долають випробування.
— Може, змочимо трохи горло? — видихнув він, зупиняючись.
Але вода не подарувала йому задоволення, бо була теплою. До того ж Феннел ненавидів пити воду.
Кен поглянув на годинник.
— За десять хвилин зв’яжемося з Ґеррі. Тоді й відпочинемо.
— Здається, той хлоп народився у сорочці, — гарикнув Феннел, піднімаючи каністру. — Він навіть не уявляє, наскільки йому пощастило.
Вони продовжили крокувати, а о 13:00 зійшли з путівця й примостилися в затінку джунглів. Кен зв’язався з Ґеррі й повідомив про успіхи.
— До місця призначення маємо дістатись о 18:00, — сказав він і визнав, що дорога виявилася непростою.
Ґеррі співчутливо мугикнув, сказав, що на новий сеанс зв’язку чекатиме о 15:00 і вимкнув рацію.
Відпочивши хвилин тридцять, мандрівники ще з годину йшли, а тоді Кен повідомив, що пора їсти. Залишивши виснажену сонцем дорогу, вони сховалися під деревами. Темба відкрив бляшанки з м’ясним пирогом і печеними бобами.
— Нам ще далеко? — з набитим ротом запитав Феннел.
Кен порадився з Тембою.
— Ще кілометрів шість, а тоді — опинимося в джунглях.
— Запитай у нього, чи не хоче він, аби я знову поніс свою сумку.
— З ним усе гаразд, не переймайся.
— Запитай у нього! Та сумка до біса важка!
Кен заговорив до Темби. Банту всміхнувся і похитав головою.
— Чорні люди звикли нести тягарі білих людей, — серйозно відповів Кен.
Феннел поглянув у вічі супутникові:
— Ну гаразд... Він краща людина, ніж я.
— Та годі вже, а то я розплачуся.
Феннел кисло всміхнувся.
— Мій час ще настане. Ви двоє можете бути вправними у прогулянках джунглями і ходьбі, але зачекайте трішки — й побачите в дії мене.
Кен запропонував Лью цигарку, й вони удвох закурили.
— Як гадаєш, вона йому дає? — різко запитав Феннел. Коли він не міркував про свої злигодні, то завжди повертався думками до Ґеї.
— Хто що і кому дає? — байдуже запитав Кен.
Феннел завагався, а тоді знизав плечима.
— Забудь!
Ще за годину вони знову зв’язалися з Ґеррі й доповіли про успіхи, а тоді зійшли з гірської стежини й пірнули у джунглі. І хоча там також було задушливо й спекотно, затінок дарував утіху, тож мандрівникам удалося пришвидшити ходу.
Темба вказував шлях, а Кен і Феннел ішли за ним. На вузькій стежині, що продиралася крізь густий підлісок, чоловікам довелося йти вервечкою. Згори за ними спостерігали мавпи-верветки, стрибаючи з дерева на дерево. Великий самець чорної антилопи стояв посеред стежини. Коли мандрівники обігнули великий чагарник, тварина з тріском кинулася в джунглі, наполохавши Феннела.