— Світло праворуч — моє, — відповів Ґеррі. — Інше — з апартаментів Каленберґа.
— Світло у лівому крилі згасло, — сповістив Феннел. — Тепер горить тільки твоє вікно.
— Лью, Каленберґ сказав, що території не патрулюють, — сказав Ґеррі, — але я йому не довіряю. Рухайся спокійно і користуйся будь-яким прикриттям, на яке натрапиш. Довкола можуть пильнувати вартові зулуси.
— Я буду уважним. І піду просто зараз. Щоб дістатися до вас, мені знадобиться добрих півгодини. Кен залишиться тут, доки ми не подамо йому знака.
— Зрозуміло, кінець зв’язку, — Ґеррі вимкнув рацію, а тоді повернувся до Ґеї: — Феннел вже йде. Усе інше світло згасло.
Пілот підійшов до ламп біля ліжка й увімкнув їх, натомість вимкнувши верхнє світло. Відтак ступив до вікна, вдивляючись у темряву. Хмари приховали великий місяць, але за кілька секунд очі Ґеррі звикли до темряви, тому він зміг розгледіти меблі на терасі й квіткові клумби.
— Можливо, вже за кілька годин ми летітимемо назад до Мейнвілля, — сказала Ґея. — Зараз переодягнуся.
Вона зайшла до спальні, зняла сарі й одягнула свої шорти й сорочку. Повернувшись до вітальні, жінка побачила, що Ґеррі також переодягнувся. Вони сиділи на ліжку й, дивлячись у вікно, виглядали Феннела.
Хвилини тягнулися довго. Вони обоє не рухалися, немов заклякли в чеканні. Коли вже здавалося, що минули роки, Ґеррі поклав свою долоню на руку Ґеї.
— Він тут, — пілот звівся на ноги й підійшов до вікна.
Виринувши з пітьми, Феннел спинився біля вікна й кивнув. Він поставив на землю сумку з інструментами й підійшов до дверей тераси. За допомогою кишенькового ліхтарика-олівця оглянув замок. Лью зиркнув на Ґеррі, підняв великий палець і потягнувся до набору інструментів.
За кілька хвилин двері тераси прочинилися. Піднявши інструменти, Феннел ступив до вітальні. Ґею він ігнорував, наче її й не було в кімнаті. Повернувшись до Ґеррі, старий злодій мовив:
— Непогано прилаштувалися, еге ж? — він роззирнувся кімнатою. — Фіговий жереб ми із Кеном витягнули.
— Не зважай, забіяко, — усміхнувся Ґеррі. — Ще надолужиш.
Феннел злісно зиркнув на нього, а тоді відвернувся. Побачивши, в якому настрої бандит, Ґея вирішила мовчки спостерігати за ним.
— Де ліфт? — запитав Феннел. — Для того, щоб відчинити двері, може знадобитися три або чотири години.
Ґеррі повернувся до Ґеї.
— Якщо це так затягнеться, тобі краще залишитися тут.
Вона кивнула.
— Гаразд.
— Як щодо телекамер? — запитав Феннел.
— У музеї вони є, але я гадки не маю, де кімната з моніторами і чи хтось спостерігає вночі.
Обличчя Феннела палало від гніву.
— Твоєю роботою було дізнатися! — гарикнув він.
Ґеррі підійшов до дверей, відчинив їх і покликав Феннела.
— Поглянь... У коридорі тридцять п’ять дверей. Та кімната може бути за будь-якими з них. Ми не могли ходити й перевіряти. Чи бачив ти когось із зулусів, проходячи крізь сад?
— Ні. То як будемо діяти?
— Якщо вони не патрулюють території, є ймовірність, що й на монітор вони уночі не дивляться.
— Якщо дивляться, ми пропали.
— Саме так. Маєш ідеї, як це можна перевірити?
Феннел подумав, а тоді знизав плечима.
— Вони можуть бути будь-де... Навіть в одній із халуп за будинком, — він завагався. — Це збіса ризикована справа.
— Можемо ризикнути або піти без персня.
— Ти ризикнеш? — запитав Феннел.
— Так, якщо і ти також.
— Тоді ходімо.
Вони безшумно вислизнули в коридор, залишивши Ґею сидіти на ліжку. За кілька хвилин чоловіки вже спускалися ліфтом. Коли дісталися до склепінчастої кімнати, Ґеррі вказав на камеру на стелі.
— Ось вона.
Феннел підійшов під об’єктив і поглянув на нього. А тоді глибоко видихнув.
— Камера не працює.
— Упевнений?
— Ага.
Ґеррі витер спітнілі долоні об зад шортів.
— Ось двері, що ведуть до музею. Мені треба щось робити?
Феннел, підійшовши до дверей, взявся розглядати циферблат і замок.
— Ні... лиши це на мене. Знадобиться час, але таке можу відчинити.
Він відкрив сумку й розклав на підлозі кілька інструментів. Ґеррі підійшов до шкіряного крісла з високою спинкою і сів. Він запалив цигарку і спробував угамувати нетерплячість.
Феннел працював обережно, тихенько посвистуючи. Огрядне тіло приховувало його рухи, тож Ґеррі незабаром набридло розглядати широку спину. Молодик підвівся й почав міряти кроками кімнату. Він палив цигарку за цигаркою й постійно дивився на годинник. Коли проминула довга година, він припинив ходити й запитав:
— Як там справи?
— Я нейтралізував таймер, — відказав Феннел, сівши навпочіпки й витираючи лоб рукою. — Найгірша частина роботи вже позаду. Тепер потрібно дати раду самому замкові.
Ґеррі знову сів і почав чекав.
Коли проминула ще година, Феннел щось тихо буркнув.
— Я це зробив! — опісля раптом вигукнув він.
Ґеррі підійшов до нього.
— Швидше, ніж ти гадав, — похвалив Феннела.
— Просто пощастило. З одним із таких клятих замків я проморочився годин із п’ять, — він підвівся й відчинив двері. — Ти знаєш, де перстень?
— Я заберу його.
Феннел квапливо сховав інструменти назад у сумку й разом із пілотом увійшов до картинної галереї. Рухаючись попереду, Ґеррі зайшов до наступної зали й попрямував до освітленої ніші. А тоді вражено завмер. П’єдестал нікуди не подівся, але склянка коробочка з перснем зникла.
— Що таке? — запитав Феннел.
— Він зник! — Ґеррі облизав пересохлі губи. — Він був тут... і зник! Я гадав...
Він замовк, коли побачив, як Феннел із перекошеним обличчям витріщився на широкий портал, через який вони прийшли сюди з картинної галереї.
У порталі стояло четверо велетенських зулусів, вбраних лише в леопардові шкури. Кожен тримав спис із широким лезом. Їхні жорстокі й гнівні чорні очі вп’ялися у вражених чоловіків.
Один із них мовив горловою англійською:
— Ви підете з нами.
— Упіймали, так би мовити, на гарячому, — сказав Ґеррі й рушив до зулусів.
Феннел завагався, але збагнув, що у них нема жодних шансів проти чотирьох велетнів. Тихо лаючись, він підібрав сумку з інструментами й пішов за Ґеррі.
Хвилини спливали повільно, і Ґея хвилювалася дедалі більше. Вона ходила по розкішній вітальні, міркуючи, як там справи у Феннела. Минуло вже близько двох годин, відколи ті обоє пішли. Жінка продовжувала нагадувати собі, що Феннел попереджав: робота може тривати й чотири години. Тепер вона шкодувала, що не пішла з ними: довге очікування діяло їй на нерви.
Тоді вона почула тихий стукіт. Гадаючи, що це Ґеррі, швидко перетнула вітальню й відчинила двері. Перед жінкою стояв зулус, бовваніючи над нею, наче вежа. У світлі ламп сяяла його чорна шкіра й виблискував клинок асегая.
Ґея потамувала крик і квапливо відступила назад, притиснувши долоню до рота. Зулус зиркнув на неї схожими на вологі камені очицями.
— Ви підете зі мною, — буркнув він і відступив убік.
— Чого ви хочете? — хрипким від шоку голосом запитала Ґея.
— Пан хоче вас... Ідіть!
Жінка завагалась. «Отже, Ґеррі мав рацію, — подумала вона. — Ми потрапили в пастку». Вона досі отямлювалася від шоку. Не залишалося нічого, окрім як підкоритися, тому жінка вийшла у коридор, високо піднявши голову.
Вістрям асегая зулус вказав на подвійні двері в дальньому кінці коридору.
Вона знала: намагатися тікати — марно, тому просто ступала коридором у супроводі зулуса.
Коли Ґея нарешті дійшла до подвійних дверей, ті прочинилися автоматично. Не дивлячись на зулуса, вона зайшла до Каленберґового кабінету. Її сєрце шалено гупало, а горло — пересохло.
У дальньому кінці просторої кімнати за столом сидів Каленберґ, затиснувши між пальцями цигарку. Гінденбурґ прилаштувався поруч.
— О, міс Десмонд, — сказав господар, підвівши погляд. — Прошу, заходьте і складіть мені компанію. Я дивлюся дещо дуже цікаве.
Обійшовши стіл, жінка побачила маленький увімкнений монітор. Каленберґ вказав на стілець поруч зі своїм, з іншого боку від Гінденбурґа, який не зводив із Ґеї пильного погляду.