— А що як нас схоплять? Що трапиться?
Каленберґ нахилив голову.
— Цікаве запитання, містере Едвардс. Якщо вас схоплять, то жорстоко вб’ють. Мої люди — надзвичайно примітивні. За правління відомого зулуського вождя Чаки полонених ворогів саджали на палю. Це роблять таким чином: загострений шампур забивають у товсту кишку. Жертва помирає довго і в жахливих муках.
Обличчя Ґеррі напружилося.
— І ваші дикуни зроблять це з нами, якщо впіймають? — запитав він.
— Саме так.
Запала довга тиша, а тоді Ґеррі мовив:
— Отже, ви організовуєте це полювання, аби втамувати збочене, садистське розчарування. Так?
Обличчя Каленберґа змінилося: із ввічливого і спокійного чоловіка він перетворився на жорстокого, злого божевільного.
— Я навчу вас не потикатися до мого маєтку, — він нахилився вперед, злісно глипаючи на Ґеррі. — Ви насмілилися прийти сюди зі своєю жалюгідною казочкою, тож тепер заплатите за це! — опанувавши себе, він знову спокійно сів. Його рот досі трусився, але він не рухався, доки не вгамувався гнів. — Вас необхідно позбутися, бо ви бачили мій музей. Не можна дозволити вам утекти й базікати про побачене.
Знервований тим, що його думка про стан психічного здоров’я Каленберґа підтвердилася, Ґеррі мовив:
— Навіщо тоді давати нам перстень? Чому б не покликати ваших людей і не вбити нас просто зараз?
— Полювання розважить мене. Я даю вам перстень, бо якщо ви справді зможете втекти, то, без сумніву, заслуговуєте на те, аби залишити його собі. Але запевняю вас: таке — малоймовірно.
— А якщо ми заприсягнемося мовчати і лишимо перстень вам? — запитав Ґеррі. — Чи дозволите ви нам сісти в гелікоптер і полетіти геть?
— Ні. І, до речі, якщо хочете скористатися своїм вертольотом, одразу попереджаю: він під вартою. Його оточують десять моїх зулусів, а завтра зранку один із моїх пілотів поверне гелікоптер компанії, де ви його найняли, — він натиснув кнопку на столі, й на протилежній стіні відсунулася завіса, відкриваючи рельєфну карту маєтку й будинку. — Я дам вам справедливий шанс, тож засмучусь, якщо полювання завершиться за кілька годин. Хотілося 6, щоб воно тривало кілька днів. Тож, будь ласка, гляньте на карту й вивчіть її. Як бачите, вихід на сході заблоковано гірським хребтом. Не раджу туди лізти, якщо ви не фахівці з подолання скель. Також попереджаю, що ці небезпечні висоти зовсім не лякають моїх зулусів — вони швидко вас там наздоженуть. Не радив би я і південний вихід. Як бачите, на карті там намальовано річку, але не зазначено, що підійти до неї можна лише через болото, в якому рояться крокодили й кілька найсмертоносніших змій Наталю. Найзручніший вихід — північний. Саме через нього ви і зайшли. Однак той вихід завжди охороняють двадцять моїх зулусів. Ви не помітили їх, коли прийшли, містере Феннел, але вони запримітили вас і містера Джонса й постійно доповідали про ваше пересування. Тому й туди я б не радив вам іти, бо хоча зулуси й пустили вас за моїм наказом, та не випустять, будьте певні. Лишається тільки захід. Це складно, але принаймні можливо. Води ви там не знайдете, але є непогана стежка через джунглі, що веде до Мейнвілльського шосе. Протяжність шляху — десь сто двадцять кілометрів, і вам доведеться поквапитися. Зулуси можуть завиграшки підтримувати темп швидкого коня, але ж у вас є три години фори, — Каленберґ поглянув на годинник. — Мені вже давно час бути в ліжку. Повертайтеся до гостьових апартаментів і трохи відпочиньте. О четвертій вас відпустять. Знову ж таки, раджу рухатися так швидко, як тільки зможете.
Він натиснув кнопку на столі, й двері прочинилися. Четверо зулусів зайшли всередину.
— Прошу, йдіть з цими людьми, — продовжив Каленберґ. — Є одна африканська приказка, яку вам усім варто запам’ятати. Стерв’ятник — птах терплячий. Наприклад, я обрав би краще стерв’ятника, ніж одного з моїх зулусів. Добраніч.
Коли Феннел зачинив двері гостьових апартаментів, Ґеррі констатував:
— Клінічний випадок. Я це відчув, щойно побачив його. Як гадаєте, він блефує щодо зулусів?
— Ні, — Ґея намагалася вгамувати тремтіння. — Він — збоченець-садист. Який вираз був на його обличчі, коли він скинув маску! Ходімо вже, Ґеррі. Вони гадають, що двері тераси зачинені. Ми можемо виграти сім годин, якщо підемо просто зараз.
Ґеррі підійшов до дверей на терасу, відчинив їх, зачекав, а тоді ступив назад, зачиняючи вихід.
— Вони вже там... Чекають.
Ґея підійшла до пілота й визирнула надвір крізь скло. Зулуси стояли півколом. Місячне сяйво виблискувало на їхніх списах, а страусові пера хиталися на легкому вітрі. Злякавшись, жінка відступила від дверей і сіла.
— Що ж нам робити, Ґеррі?
— Ти вмієш дертися по горах? — запитав він, сідаючи біля неї.
— Не думаю... Я ніколи не пробувала.
— Викреслюйте гори одразу, — сказав Феннел, витираючи обличчя затиллям долоні. — У мене голова йде обертом від висоти.
— Треба порадитися з Кеном. Спершу доведеться піти на північ, аби забрати Тембу. Без нього ми не виберемося.
— Точно, — погодився Феннел. — Кен каже, що в того хлопа компас у голові. Він нас виведе.
Випиймо чогось, — Ґеррі підвівся й підійшов до бару. — Що ти будеш, Ґеє?
— Наразі нічого.
— Лью?
— Скотч.
Змішуючи напої, Ґеррі запитав:
— А Кен узяв із собою «Спрінґфілд»?
— Ні, ми лишили його з Тембою.
— Гвинтівка може нам знадобитися.
— Ага. Заберемо Кена, а тоді підемо туди, де лишили Тембу. У нього там не лише зброя, а й додаткова вода й основні запаси їжі. Якщо нам доведеться пиляти увесь шлях пішки, то на це піде три або навіть чотири дні.
Ґеррі побачив, що Ґея розглядає перстень через скло коробки. Він приєднався до неї, зазираючи через плече.
— Витягни його й одягни, — запропонував пілот. — Коробку незручно нести, а ще її можна побити. Перстень значно безпечніше зберігати на руці, ніж у коробці.
— Якщо ніхто не хоче одягати, це зроблю я, — докинув Феннел, відставляючи скотч.
— Його одягне вона, — спокійно заперечив Ґеррі. — Їй я довіряю, а ось тобі — не дуже.
Феннел люто зиркнув на нього, але спокійний погляд Ґеррі змусив його завагатися. Зрештою, він знехотя сів, узяв склянку й одним ковтком видудлив усе до дна. «Гаразд, сучий сину, — подумав він. — Я помщуся тобі після того, як покараю її».
Ґея витягнула перстень з коробки.
— Діаманти гарні, але сам перстень — не дуже, правда? — вона приміряла прикрасу на середній палець правої руки, але побачила, що виріб сидить надто вільно. — Ну звісно ж, я забула... Це чоловічий перстень, — вона одягла його на великий палець. — Ось так краще. Трохи недоречно, проте не злетить.
Ґеррі поглянув на годинник. Була рівно друга ночі.
— Іди відпочинь, Ґеє. А я піду до своєї кімнати. Нам потрібно якнайкраще передихнути. Невідомо, коли спатимемо наступного разу.
Він зачекав, доки дівчина піде до своєї кімнати, а тоді повернувся до себе, ігноруючи Феннела.
Лью випростався на дивані. Він знав, що не засне. Бажання та гнів знову повернулися до нього, коли він подумав про Ґею.
«Варто лишень добратися до Англії, — мовив він сам до себе. — А там я вже з нею поквитаюся». Він сподівався, що йому випаде нагода провчити жінку дорогою до Мейнвілля, однак якщо вони хочуть утекти від зулусів, то мусять рухатися швидко. Феннел тривожно поворушився. Від думки, що його можуть уполювати зулуси, у чоловіка пересохло в роті.
Майже о четвертій Ґея прокинулася від ударів барабана. Вона сіла, звісила ноги додолу й прислухалася.
Неподалік ритмічно лунали звуки барабана — немов серцебиття. Жінка квапливо зиркнула на годинник і побачила, що до часу виходу лишалося дві хвилини. Вона схопила рюкзак і вибігла до вітальні.
Ґеррі та Феннел стояли біля дверей тераси.
Велетенський зулус вийшов на терасу і кивком голови покликав їх. Леопардова шкура й страусове пір’я надавали йому неймовірного вигляду.
— Ідемо, — звелів Ґеррі й відчинив двері на терасу.
Тепер у барабан били особливо гучно. Шеренга з тридцяти зулусів скидалася на стіну блискучих чорних тіл, укритих леопардовими шкурами. Страусові пера на головних уборах хиталися, коли воїни човгали й стукали ногами в ритмі барабана. Нахиляючись, випростуючись, шаркаючи й гупаючи, вони не випускали з рук довгих вузьких щитів із волової шкури та по шість метальних дротків, які тримали в лівиці. Танець лякав і вселяв побожний жах.